WWW.LIBRUS.DOBROTA.BIZ
БЕСПЛАТНАЯ  ИНТЕРНЕТ  БИБЛИОТЕКА - собрание публикаций
 

Pages:   || 2 |

«Валерій СМОЛІЙ Валерій СТЕПАНКОВ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ XVII ст.: СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ ВЛАДИ Київ УДК 94(477):321.6/8XVII Затверджено до друку вченою радою ...»

-- [ Страница 1 ] --

Національна академія наук України

Інститут історії України

Валерій СМОЛІЙ

Валерій СТЕПАНКОВ

УКРАЇНСЬКИЙ

ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ XVII ст.:

СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ ВЛАДИ

Київ

УДК 94(477):321.6/8XVII

Затверджено до друку вченою радою

Інституту історії України НАН України

Смолій В., Степанков В. Український політичний проект XVII ст.:

становлення національного інституту влади. — К.: Інститут історії України НАН України, 2014. — 194 с .

В праці на ґрунтовній джерельній базі та із застосуванням новітніх методологічних підходів відтворено (в контексті реалізації українського політичного проекту XVII ст.) основні аспекти організаційного оформлення та функціонування національного інституту влади .

Розраховано на науковців, студентів та викладачів вишів, широкий читацький загал .

ISBN 978-966-02-7354-2 © В. Смолій, В. Степанков, 2014 © Інститут історії України НАН України, 2014 ЗМІСТ Переднє слово

Становлення національного інституту влади та його соціальне й політичне призначення

Заходи влади щодо забезпечення функціонування соціально-економічної сфери

Вектори та програмні засади зовнішньополітичної діяльності українських урядів

Післямова

Покажчик імен

ПЕРЕДНЄ СЛОВО XVII ст. започаткувало нову, кардинально відмінну епоху в історії європейської цивілізації, Тридцятилітньою війною та революціями в ряді країн континенту підвівши своєрідну риску під рудиментами середньовічних традицій не лише в сферах соціальної й інтелектуальної взаємодії, регламентації економічних і ринкових процесів, а й порушивши вікові культурно-ментальні, моральні, духовні засади існування соціальних спільнот та вивівши на інноваційний рівень політичну компоненту суспільної організації .

Безперечно, в регіонально відмінних частинах континенту і в неоднакових соціокультурних просторах паростки нового прокладали собі шлях з різною мірою інтенсивності та результативності, потребували різного еквіваленту задіяності в модернізаційних процесах людських і матеріальних ресурсів. Однозначно одне — Європа впевнено входила в епоху панування раціоналізму та виведення у ранг абсолюту наукового знання, пріоритетності людської особистості, якісних змін в процесах націо- та державотворення, перерозподілу сфер впливу на міжнародному рівні, водночас глобалізації наслідків політичних протистоянь .

Не залишилась осторонь глобальних цивілізаційних зламів і Україна, входження якої у добу нового часу відбувалось “під безжальний політично-господарчий супровід егоїстичного крещендо польської еліти, під безугавний акомпанемент зростання її феодального хижацтва, що в ньому під ту пору загрозливо поєдналися і безберегий ренесансний індивідуалізм, і притаманний контрреформації релігійний фанатизм, і прагматичний товарно-грошовий розрахунок функціонера “другого покріпачення”, люто посилений тією діловитіУкраїнський політичний проект XVII cт .

стю, яку внесла в Новий час Реформація”1. Підпорядкована річпосполитським суспільно-політичним структурам, по суті, позбавлена власного елітарного прошарку, українська спільнота саме в цей час спромоглася на реалізацію унікального за своїми масштабами і наслідками політичного проекту, складовими якого стали створення (на гребені піднесення суспільної свідомості, що вилилося в потужний виплеск революційної енергії мас) національної політичної системи та унітарної Української держави, яка, маючи свою специфіку, подеколи демонструючи певну недосконалість інституцій, втім, будувалася за канонами ранньомодерної державотворчості .





Український політичний процес XVII ст. — явище багатовимірне, яке потребує зосередження уваги на його ідейній та ідеологічній платформах, кадрово-інтелектуальному забезпеченні, формах і рівнях реалізації тощо. В пропонованій праці автори торкаються лише одного із аспектів його реалізаційного виміру, а саме:

проблеми становлення в Україні національного інституту влади, яка, незважаючи на достатньо вагомий доробок в дослідженні української політичної історії раннього нового часу, проте не має достатнього історіографічного забезпечення .

Пропонований виклад авторських поглядів щодо процесуально-інституціонального оформлення владного простору Української держави раннього нового часу, а також його суб’єктно-ціннісного виміру є далеко не повним і не пропонує комплексної моделі бачення проблеми. Скоріше, мова йтиме про кілька концептуальних моментів, що власне і презентують вектори, за якими позиціонується процес становлення тієї національної просторовоментальної інфраструктури, яка обумовлювала як специфіку, так і самі можливості формування системи державного управління на рівнях структурування та конституювання з одночасним визначенням міри результативності владного волевиявлення та алгоритму регуляції відносин між суб’єктами влади і збереження цілісності самої інституції. На національному ґрунті цей процес мав кілька яскраво виражених особливостей, водночас відзначався складністю й неоднозначністю .

Скуратівський В. Феномен українського бароко // Українське баро

–  –  –

Злам середньовіччя — раннього нового часу започаткував у суспільно-політичному просторі Європи низку кардинальних цивілізаційних зрушень та трансформаційних змін, які позначилися, зокрема, на якісному вимірі державності та її органічної складової — інституту влади. Сучасна суспільно-правова думка розглядає останній як “самостійний підрозділ державного апарату”, функціонування якого забезпечується певними законодавчими нормами, відповідно до чого відбувається структурування владного поля та визначається доволі розгалужене коло компетенції влади1. Водночас трактована як “вельми важливий для життя будь-якого суспільства і його окремих систем та підсистем феномен”2, а з іншого боку — як стрижень, “найважливіший інструмент” та “регуляторне начало” політичної сфери3, влада в якості об’єкта пізнавальної рефлексії перетворилася на одну Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права. — М., 1998. —

–  –  –

з домінант у проблемному полі наук соціогуманітарного комплексу4 .

Коріння зацікавленості світового інтелектуального загалу феноменом влади сягають часів розквіту античної цивілізації, набувши певного теоретичного осмислення в працях Платона і Арістотеля. Дещо пізніше навколо цієї філософсько-політичної категорії вибудовуються пояснювальні системи таких мислителів середньовіччя та нового часу, як Т. Гоббс, Дж. Локк, Н. Маккіавеллі, Ш. Монтеск’є, М. Вебер, Дж. Деррид, Б. Рассел, Д. Ронг, Е. Макфарланд та ін .

Владі, як соціальному і державному інституту, визначенню її статусу та місця у функціонуванні суспільства, окресленню владного простору, меж та горизонтів владопокладання присвячувалися праці Т. Парсонса, Х. Лассуела, Е. Кеплена, Р. Даля, Д. Юма, Д. Картрайта, Дж. Марча, Х. Аренд, П. Морріса, А. Гідденса, Г. Альмонда, М. Фуко, Н. Лумана, Р. Берштедта, Х. Саймонда, П. Бекрека, М. Беретца, С. Льюкса та інших представників світової наукової думки ХХ ст .

Збагачуючись на кожному черговому цивілізаційному повороті історії новим емпіричним матеріалом, підходами та концепціями щодо сутнісного наповнення й типологізації поняття “влада” та організації системи владних відносин в різних суспільних моделях, соціогуманітарна сфера практично під кінець ХХ ст. інституалізувала нову наукову субдисципліну — кратологію5. Основне евристичне спрямування цієї своєрідної, за визначенням В. Ледяєва, “інформаційно-пошукової системи, в якій представлені конкуруючі дослідницькі програми”6, націлене на вирішення кола проблем, зав’язаних на питаннях: “Що є влада: потенціал, його реалізація чи те й інше? Атрибут, відношення чи дія? Влада робити щось чи Ледяев В.Г. Власть: концептуальный анализ. — М., 2001. — С. 5 (Электронный ресурс: http//filosof.historic.ru); Солонько И.В. Феномен концептуальной власти: социально-философский анализ. — М., 2011. — С. 6 .

Див., наприклад: Халипов В.Ф. Власть: Основы кратологии. — М.,

–  –  –

влада над кимось? Що є безпосереднім об’єктом впливу влади:

інтереси, преференції, поведінка, свідомість, вибір діяльності, їх комбінація? Чи може влада здійснюватися поза наміром? Чи означає влада за визначенням конфлікт, опозицію, спротив, асиметрію? Хто є суб’єктом влади: індивіди, групи, організації чи соціальні структури і системи? У чому полягає специфіка окремих видів влади?”7 Додамо: цей ряд можна значно доповнити. Адже різнопланове семантичне навантаження поняття “влада” та наявність численних концептуальних підходів до трактування його сутнісного змісту диктує проведення науково-пошукової роботи не лише в традиційних рамках методологічних можливостей філософії, політології, юридичної науки та соціології, а й суспільної психології, соціолінгвістики (зокрема, з позицій сучасної дискурсивної практики). Однак не менш важливим (особливо в прогностичному контексті) видається вивчення влади як історичного феномена .

Адже саме за допомогою пізнавального інструментарію історичної науки (безперечно, з урахуванням міждисциплінарного характеру самого предмету дослідження) перед вченими відкривається цілком реальна перспектива створення багатовимірної комплексної реконструкції процесу формування влади в різних часових координатах та соціокультурних системах; здійснення порівняльного аналізу напрацьованих суспільною практикою моделей владарювання й державного управління, вироблення певних поведінкових стереотипів як носіїв влади, так і тих суб’єктів соціальної взаємодії, які опиняються у сфері поширення владних впливів, а відповідно й пропонування альтернативних варіантів виходу із турбулентних політичних ситуацій сьогодення .

До компетенції істориків слід також віднести дослідження факторів формування й специфіки функціонування політичної влади у тій чи іншій соціальній дійсності; особливостей реалізації влади, зумовлених впливом на цей процес конкретних чинників і суспільно-політичних реалій; становлення та зміни методів й механізмів владарювання; формування мережі як центральних Там же. — С. 7 .

Український політичний проект XVII cт .

владних установ, так і органів регіонального й місцевого самоврядування, а також розмежування повноважень в існуючих структурах та ієрархіях влади. Важливими є відтворення вертикалі та кола компетенції органів державної влади, обґрунтування їх легітимності й легальності, спроможності владних інституцій забезпечувати внутрішню й зовнішню безпеку, захист інтересів держави і суспільства на міжнародній арені; формування політичних позицій, виявлення мотиваційних імпульсів у ході боротьби за владу та міри соціальної лояльності контрагентів владного процесу; вивчення феномену влади в контексті еволюції політичної культури й презентації образу влади в масовій свідомості та історичній суспільній пам’яті тощо .

Нові дослідницькі горизонти запропоновано, зокрема, останнім часом в німецькій історіографії, в концептуальному полі якої “крізь призму історії управління” пропонується розглядати питання “розвитку і соціальної мобільності окремих суспільних шарів”;

вивчення управлінських еліт, а також “окремих сфер управління і впливу конфесійної своєрідності на розвиток органів управління”8. Нагадаємо, що ще наприкінці 1960-х років знову ж таки німецький вчений Г. Оестрайх ввів у методологічний простір історичної науки поняття “соціальне дисциплінування”9, чим істотно скоригував подальшу перспективу студіювання процесів “функціонального оформлення” ранньомодерної державності та сформованого нею владного поля10 .

Фокусуючись на періоді раннього нового часу, відзначимо наявність доволі потужного творчого доробку, напрацьованого академічним потенціалом різних країн у вивченні владного простору континенту та моделювання соціальної поведінки суспільних Властные институты и должности в Европе в Средние века и раннее Новое время. — М., 2011. — С. 188 .

9 Oestreich G. Strukturprobleme des europischen Absolutismus // Gtist und Gestalt des frhmodernen Staates / Ausgewahlte Aufstze. — Berlin, 1969 .

10 Хаусманн Г. Соціальне дисциплінування — ризик створення понять

–  –  –

страт в різних політичних режимах11, а також еволюційних модифікацій владно-управлінських структур та системи владарювання загалом12, включаючи комунікативний та ціннісно-суб’єктивний рівні13. При цьому в центрі уваги опинився комплекс проблем, пов’язаних із процесами монархізації й становлення інституту абсолютної монархії протягом XVI–XVIII ст.14, а також поступової бюрократизації всієї управлінської системи, з чим сучасні гуманітарії схильні пов’язувати започаткування процесу лібералізації сфери суспільної взаємодії15 .

Власть, общество, индивид в средневековой Европе / Ред. Н.А. Хачатурян. — М., 2008; Империи и этнонациональные государства в Западной Европе в Средние века и раннее Новое время / Ред. Н.А. Хачатурян. — М., 2011; Хачатурян Н.А. Власть и общество в Западной Европе в Средние века. — М., 2008 та ін .

12 Королевский двор в политической культуре средневековой Европы: Теория. Символика. Церемониал. — М., 2004; Цатурова С. Формирование института государственной службы во Франции ХIII– XV веков. — К., 2012; Шишкин В.В. Королевский двор и политическая борьба во Франции в XVI–XVII веках. — СПб., 2004 та ін .

13 Ивонин Ю.Е., Ивонина Л.И. Властители судеб Европы: императоры, короли, министры XVI–XVIII вв. — Смоленск, 2004; Ивонина Л.И .

Французские министры XVII в. и их богатства // Новая и новейшая история. — 2006. — № 6; Медведева К.Т. Австрийские Габсбурги и сословия в начале XVIII века. — М., 2004; Люблинская А.Д. Франция при Ришелье. — М., 1982; Священное тело короля: Ритуалы и мифология власти. — М., 2006; Трепавлов В.В. “Белый царь”: образ монарха и представления о подданстве у народов России XV–XVIII вв. — М., 2007 та ін .

14 Гусарова Т.П. Проблемы интеграции в композиционных монархиях раннего нового времени (на примере монархии австрийских Габсбургов) // Империи и этнонациональные государства в Западной Европе в Средние века и раннее Новое время. — М., 2011; Люблинская А.Д .

Французский абсолютизм в начале XVIII века. — М., 1965; Омельченко О.А. Монархия просвещенного абсолютизма в России: Политическая доктрина; правовая политика, государственные реформы: Дис. … докт. юрид. наук. — М., 2002; Остапенко Г.С. Британская монархия от королевы Виктории до Елизаветы II: концепция управления и личность суверена. — М., 2006; Уортман Р.С. Сценарии власти: Мифы и церемонии русской монархии: В 2 т. — М., 2004 та ін .

15 Копосов Н.Н. Высшая бюрократия во Франции XVII в. — Ленинград, 1990 та ін .

Український політичний проект XVII cт .

Варто відзначити, що в історіографічному просторі України щодо дослідження сформованого в ранньомодерну добу національного інституту влади в епоху раннього нового часу на сьогоднішній день склалася менш оптимістична картина. Переважно наукові інтереси вчених фокусувалися на з’ясуванні територіально-політичного устрою козацької України, а відповідно й організації та функціональних прерогатив окремих органів центральної влади й самоврядування (М. Василенко, В. Горобець, А. Гурбик, О. Гуржій, І. Джиджора, В. Дядиченко, В. Єрмолаєв, П. Захарчишина, В. Заруба, А. Козаченко, І. Крип’якевич, Л. Окиншевич, М. Слабченко, Т. Чухліб); дослідженні господарсько-фінансової політики урядів та стрижневого спрямування їх зовнішньополітичних і військових доктрин (В. Барвінський, Б. Галь, Т. Гончарук, В. Горобець, А. Гурбик, О. Гуржій, В. Заруба, І. Крип’якевич, Ю. Мицик, О. Оглоблин, О. Сокирко, М. Слабченко, В. Смолій, В. Станіславський, В. Степанков, І. Стороженко, В. Утвенко, Т. Чухліб, В. Шугаєвський, А. Яковлів). Вивчалися також окремі аспекти функціонування судової гілки влади (В. Горобець, І. Грозовський, А. Гурбик, О. Гуржій, А. Лазаревський, Л. Окиншевич, А. Пашук, М. Слабченко); політико-культурного контексту владного простору (О. Гуржій, І. Верба, П. Сас, В. Смолій, В. Степанков, О. Струкевич); розглядалися питання формування владної еліти Гетьманату (О. Апанович, В. Горобець, А. Гурбик, О. Гуржій, В. Кривошея, І. Крип’якевич, О. Однороженко, В. Панашенко, В. Шевчук). На відміну від того значення, яке надається в європейській історіографії ролі королівського (монаршого) двору в ціннісно-функціональних системах влади, в Україні вивчення гетьманських резиденцій лише започатковане останнім часом, переважно в зрізі їх структурно-функціонального, соціального та мистецького значення (В. Бєлашов, О. Бузун, О. Васильєва, В. Вечерський, А. Деркач, В. Коваленко, В. Ленченко, Ю. Мицик). Найбільш узагальнено на сьогодні різноманітні аспекти соціального й політичного призначення інституту влади, механізмів його функціонування та посадових повноважень центральної й місцевої адміністрацій акумульовано в монографії В. Горобця “Влада та соціум Гетьманату” (К., 2009) та у першому томі фундаментальної “Історії державної служби в Україні” (К., 2009). Чимало ж важливих і актуСтановлення національного інституту влади 13 альних питань, зокрема, регулювання центральними владними інститутами економічної та культурно-духовної сфер, а також впливу владних структур на інтенсивність ідентифікаційних, націотворчих процесів в Українській державі, взаємопов’язаності встановлюваних в Україні владних режимів із станом суспільної політичної свідомості, а також політичної культури елітарних соціальних шарів, формування образу влади в ранньомодерному укранському суспільстві й пізнішій історіографічній традиції тощо, все ще залишається поза увагою вчених .

Зважаючи на комплексність проблеми, зупинимося на кількох аспектах, що наближають до розуміння сутнісного змісту сформованого у середині XVII ст. національного інституту влади та визначають її функціональне поле .

Як відомо, свого часу, зважаючи на типову для геополітики ранньонової доби конфронтацію відносин між державами, чинником чого виступала боротьба провладних еліт за переділ територіально-владного простору Європи, І. Бурхардт запропонував гіпотезу, якою обґрунтовував значущість фактора війни в ранньомодерному державотворенні16. В українському варіанті подібним мілітарним імпульсом та фактором творення принципово нової політичної системи стала Національна революція. Почавшись збройним виступом на Запорожжі взимку 1648 р., вона не лише ліквідувала чинність на звільнених теренах України владних інституцій, регулятивних механізмів й законодавчих норм Речі Посполитої, а й докорінно змінила їх політичний устрій, соціальну та адміністративну структури і сферу соціальних зв’язків. По суті, в умовах революції в козацькій Україні відбулося оформлення принципово нової владно-управлінської системи, що спрямувалася на утвердження національних форм державності .

Відзначимо, що на відміну від європейського ареалу, де якісні модифікації (нехай і з різною амплітудою інтенсивності та кінцевої результативності) в політичному устрої та функціонуванні інституцій влади відбувалися переважно у межах усталених на різних періодах державно-територіальних утворень і спиралися Властные институты и должности в Европе… — С. 172 .

Український політичний проект XVII cт .

на тяглість традиції, в Україні національний владний простір почав складатися в умовах відсутності власної держави, а відповідно і своїх владних структур (лише у козацькому регіоні ще до 1648 р .

з’явилися їх зародки). Конституювання національного державного організму відбулося лише на середину 1650 р., хоча перші орієнтації щодо проголошення курсу на унезалежнення визволених з-під зверхності Варшави українських територій і реальні кроки щодо впровадження цього проекту у життя фіксуються джерелами вже у розпал успішної для українського повстанського війська літньо-осінньої кампанії першого року революції. Фактично прийняттям у липні “Статей про устрій Війська Запорозького” було започатковано процес закладення підвалин і визначення функціонального поля власне української державної системи, що де факто стає реальністю вже на кінець 1648 р .

Процес утвердження національного формату влади явно випереджав темпи організаційного оформлення ранньомодерного українського соціуму. В ході свого формування нове суспільство збагачувалося принципово відмінними етнопсихологічними рисами, на перше місце серед яких почало виходити усвідомлення своєї національної ідентичності. Так, вже з другої половини 50-х років XVII ст. поряд з термінами “Русь” і “руський народ” починають вживатися назви “Україна” й “український народ”. Водночас цей процес супроводжувався оформленням територіального ареалу майбутньої держави. Населення цього ареалу, в національному складі якого кількісно переважали українці (русини), не без сприяння з боку новостворюваних владних структур, починало усвідомлювати себе окремішною соціокультурною спільнотою. Характерно, що при цьому продовжувало зберігатися закладене на ментальному рівні відчуття заснованої на національно-релігійних і мовно-культурних традиціях спорідненості мешканців козацької України з населенням тих українських земель, що залишалися і далі у складі Речі Посполитої. Тяглість цієї тенденції засвідчили, зокрема, автори проекту договору з турецьким султаном (літо 1668 р.). “Руський народ розділений між різними державами”, — підкреслювалося в документі, однак на всіх теренах, починаючи від Перемишля, Самбора й р. Вісли, до Києва, Севська і Путивля, Становлення національного інституту влади 15 “всі вони суть козаки”17. Саме на ідеї цієї спорідненості протягом не одного десятиліття засновувалися плани українських гетьманів (Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа, П. Орлик та ін.) возз’єднати у межах національної держави всі етнічні українські землі .

Власне, ця ж ідея може бути покладеною в основу ціннісного виміру української влади, в контексті чого насамперед варто зробити наголос на її легітимності й легальності. Незважаючи на те, що цей аспект потребує подальшого спеціального дослідження18, відзначимо, що в традиції Війська Запорозького служба польському королю розглядалася козаками як певний контракт з обопільними обов’язками, що передбачав присягу монарха на безумовному виконанні вимог свого контрагента. У разі недотримання застережених умов королівською владою козацтво вважало законними як відмову служити володарю, так і право захищати свої та “руського народу” права і свободи. Саме цим пояснюється той факт, що збройний виступ 1648 р. однозначно розцінювався козацьким товариством як легітимний, а не сприймався актом свавілля чи зради19 .

Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі — Акты ЮЗР). — Спб., 1875. — Т. VIІІ. — С. 219 .

18 Див.: Величенко С. Володарі і козаки: замітки до проблеми історичної легітимності і тяглости в українській історіографії XVII– XVIIІ ст. // Mediaevalia Ucrainica: Ментальність та історія ідей. — Т. 1. — К., 1992. — С. 117–121; Плохій С. Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимності гетьманської влади в Україні // Mediaevalia Ukrainica: Ментальність та історія ідей. — Т. ІІІ. — К., 1995. — С. 86–110 .

19 Степанков В. Зрада королю чи законне право на виступ? (Козацьке повстання першої половини 1648 р. у сприйнятті Війська Запорозького) // Соціум: Альманах соціальної історії. — К., 2006. — Вип. 6. — С. 249–256; Флоря Б. Отношение украинского казачества к Речи Посполитой во время казацких восстаний 20-30-х годов XVII века и на начальном этапе народно-освободительной войны // Славяноведение. — 2002. — № 2. — С. 36–43; Его же. У истоков польско-украинского конфликта // Славяноведение. — 2004. — № 4. — С. 28–34 .

Український політичний проект XVII cт .

Водночас у свідомості різних прошарків суспільства на 1648 р .

уже сформувалося сприйняття тяглості й легітимності власного політичного життя, окремішності існування руського (українського) народу, його рівноправності з польським і литовським й добровільності приєднання до польського у складі Речі Посполитої “як рівного до рівного, як вільного до вільного”. Відповідно порушення національно-релігійних прав українців у політичному просторі Речі Посполитої автоматично узаконювало в їхніх очах боротьбу за визволення. Ці зміни суспільних настроїв добре відчував Б. Хмельницький, який у листі до султана (від 7 грудня 1651 р .

) підкреслював: “... бачу, що це є самою Божою волею, аби народ руський залишався вільним від неволі польської”20. Причому, обрунтування законності суверенного існування українського народу відбувалося шляхом апелювання до природного права21 та права захоплення (згідно з останнім, “територія, захоплена у війні, правомірно належала переможцеві”22). Так, під час розмови 24 лютого 1649 р. з польськими комісарами у Переяславі український гетьман констатував: “…вільно мені там управляти, мій Київ, я є володарем і воєводою київським; дав мені то Бог — і що більше — дякуючи шаблі моїй”23. Ця ж думка в різних варіаціях простежуться і в низці інших джерел .

У цілому в роки революції в козацькій Україні сформувалася специфічна соціальна модель, що засновувалася на демократичних засадах суспільного устрою Запорожжя та “городової України” і не мала аналогів у Європі. Висока шкала радикалізації соціальних настроїв вже на початковому етапі революційних подій кардинальним чином стала позначатися на формуванні нової управДокументи Богдана Хмельницького (1648–1657) / Упоряд.: І. Крип’якевич та І.Бутич. — К., 1961. — С. 233 .

21 Howard M. Wojna w dziejach Europy. — Wrocaw–Warszawa–Krakw, 1990. — S. 49 .

22 Плохій С. Божественне право гетьманів... — С. 86–87 .

23 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы: В 3 т. —

–  –  –

лінської вертикалі, спроможної забезпечити життєдіяльність суспільства. Особливість цієї вертикалі становила її спрямованість на закріплення політичних та соціальних завоювань повсталої нації з перспективою розбудови нового політичного організму. По суті, для реалізації цієї мети протягом 1648 — першої половини 1650 рр. мобілізовувалися всі наявні людські ресурси, а також зміцнювалися базові владні підвалини (соціальні, економічні, політичні, духовні). Отже, український варіант владоутворення можна розглядати як втілену у практику класичну ілюстративну модель до теоретичної концепції Б. Фея, згідно з якою джерелом виникнення влади може стати не лише державна воля, а й воля “до цього часу неорганізованої, але такої, що усвідомлює себе, групи (чи прошарку) ідентифікуватися і наважитися діяти”24 .

В специфічний спосіб визначалася і суб’єктність влади та формувалися її джерела. Нагадаємо, що фундатором та творцем Укранської держави стала не традиційна для тогочасної Європи політична аристократія, а де-юре не визнана у Речі Посполитій спільнота дрібних лицарів-землевласників — козацтво. Без сумніву, організаційне оформлення національного інституту влади в умовах революції середини — другої половини ХVІІ ст. відбувалося на засадничих принципах політичної організації козацького товариства та самобутніх традиціях політичної культури українського суспільства, витоки яких крилися у часах Давньоруської держави .

Разом з тим, варто припустити (принаймні, для цього можуть прислужитися вироблені на різних етапах державотворення концепції держави та суспільно-політичного устрою І. Вишенського, Й. Верещинського, С. Оріховського, С. Наливайка, П. Могили, Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, П. Орлика, Ф. Прокоповича, С. Яворського й ін. осіб), що молода правляча еліта послуговувалася також європейським досвідом функціонування політичних інституцій, розподілу владних повноважень та впорядкування суспільних відносин на етапі раннього нового часу .

Fay B. Critical Sozial Science: Liberation and its limits. — Ithaca — New

–  –  –

Оформлення національного інституту влади проходило інтенсивно і проводилося як знизу, з ініціативи козаків і покозаченого поспільства, котрі створювали за козацьким зразком місцеві органи влади й управління, так і зверху — зусиллями гетьмана, генеральної й полкової старшини. В революційних подіях 1648 р. викристалізовується цілком відмінна від типових для тогочасної політичної практики і властива тільки козацькій Україні форма дуалістичного управління державою — через посередництво старшинської ради й гетьмана. Зауважимо, що юридична дихотомія щодо статусу гетьмана, а відповідно функціональних можливостей обіймачів гетьманського уряду у Війську Запорозькому, що походила з правової практики Речі Посполитої25, фактично зводиться нанівець у політичній культурі України, коли цей титул від січової громади перейняв на початку лютого 1648 р. легітимно обраний на булаву Б. Хмельницький .

Завдячуючи успіхам у боротьбі проти Польщі, а також персональним якостям Б. Хмельницького (його яскраво виражена харизма, без сумніву, сприяла консолідації національно-патріотичних сил та піднесенню дієздатності центральних владних структур), у роки його гетьманування влада, спираючись на широку підтримку населення, досягла найвищого рівня ефективності, що не залишилося поза увагою сучасників. Зокрема, А. Кисіль у жовтні 1650 р. констатував: “…його авторитет такий [великий], що лише він скаже, мусять зробити”26. Підтвердження цій думці знаходимо і у документах, що походять з українського боку. Наприклад, у відповідь на звернення путивльських воєвод щодо створення судової комісії для вирішення прикордонних справ миргородський полковник Матвій Гладкий зауважив: “А так, о чом вам потребно, пишіть до його милості пана гетьмана до Чигирина;

коли мені розкаже його милість пан гетьман до вас заслати, відразу я зашлю людей розумних, письменних, а без наказу пана Див.: Брехуненко В. Гетьман чи старший? За лаштунками номенклатури козацьких провідників (ХVІ — перша половина ХVІІ ст.) // Наукові записки НАУКМА. — Т. 130: Історичні науки. — К., 2012 .

26 Львівська наукова бібліотека НАН України ім. В. Стефаника. Відділ

–  –  –

гетьмана не почну нічого”27. Про глибину поваги до володаря булави говорить і той факт, що рядові козаки й полковники, побоюючись розправи над Хмельницьким, умовляли його 28 вересня 1651 р. не їхати до польського табору для підписання Білоцерківського договору. За даними польських посланців, вони прохали:

“…наш володарю не йди до ляхів”. Коли ж поляки спробували заспокоїти українців, апелюючи до того, що з метою гарантій безпеки у них залишаються заложниками представники відомих у Речі Посполитій шляхетських родин, то почули горду відповідь: “3000 Потоцьких і Собеських не варті нашого добродія п[ана] гетьмана”28 .

Задовільно функціонували владні структури при І. Брюховецькому, П. Дорошенку й І. Самойловичі, хоча і відбувалося звуження соціальної бази влади. Разом з тим, зменшення на окремих етапах ефективності діяльності державно-управлінського інституту засвідчувало зниження рівня легітимності, появу процесу “ерозії влади”29, що стало наслідком взаємодії ряду факторів: особистісних, середовища (владного простору), процесуальних (помилок, невдач, успіхів). До першої групи слід віднести надмірні політичні амбіції І. Виговського, П. Тетері й І. Брюховецького, недостатні вольові якості Ю. Хмельницького, нестримне прагнення до наживи серед значної частини старшин (за твердженням С. Величка, “задля золота та срібла не тільки кожен із них дав би виколоти око, але й брата, й батька свого не помилував би...”30) та ін. Вкрай негативну роль відігравав наявний, за тогочасним висловом, синдром “закутних гетьманчиків”31, породжений владолюбством, амбіційністю, егоїзмом старшин, котрі вели боротьбу за владу, переважанням у них особистісних й кланових інтересів над національними, державними, внаслідок чого відбулася моральна деградація носіїв влади .

Цит. за: Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — Вид. 2-е, випр .

і доп. — Львів, 1990. — С. 239 .

28 Бібліотека Польської академії наук (Краків). Відділ рукописів (далі — БПАН. ВР). — № 2253. — Арк. 92 .

29 Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. — Вид. 4-е, перероб. і доп. —

–  –  –

Поступово в суспільній свідомості утверджується ставлення до гетьманської влади, як окремої і цілком незалежної від Варшави інституції, спроможної своєю владною волею реалізувати вимоги, висунуті соціальною й національно-визвольною боротьбою мас. На користь окремішності сформованої влади та незалежності козацької України від Речі Посполитої молодою політичною елітою було потрактовано, зокрема, той факт, що обрання на трон нового польського короля і його коронація відбулися без участі представників Війська Запорозького. “Ми... хрест цілували Владиславу королю. А нині у Польщі і в Литві обрали на королівство Яна Казиміра, брата Владислава короля, і коронували і присягали Польща і Литва, а король їм присягав, — наголошував гетьман під час переговорів 29 квітня 1649 р. з російським послом Г. Унковським, — а нас Господь від них визволив — короля ми не обирали і не коронували і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею Божою тим від них стали вільними”32. Характерним з цього погляду є звернення козаків до обложених у Збаражі жовнірів: “…ляхи, вже не стріляйте, бо вже мир [настав]; наш гетьман з вашим королем їдуть в одній кареті”33. Така зміна настроїв не залишилася поза увагою сучасників .

За свідченням П. Ласка, який у травні-червні 1649 р. перебував у козацькій Україні, “в тих краях і церквах немає короля і не чути про іншу владу, окрім гетьмана з Військом Запорозьким”34, а за словами анонімного автора “Секретної реляції”, “хлопство всієї України своїм минулим щастям покладає надію на Б. Хмельницького, бо в тому залишається розумінні, що з такою великою його силою Річ Посполита ніколи не зможе зрівнятися. Тому стверджують, що якщо Б. Хмельницький захоче — того всього докаже і поза сумнівом їх з підданства Речі Посполитої зможе звільнити”35 .

Воссоединение Украины с Россией. — Т. ІІ. — С. 152 .

Бібліотека Ягеллонського університету. Відділ рукописів (далі — БЯ. ВР). — № 5. — Арк. 863; БН. ВМФ. — № 2054 .

34 Документы об Освободительной войне украинского народа 1648– 1654 гг. — К., 1965. — С. 232 .

35 Бібліотека музею Чарторийських. Відділ рукописів (далі — БМЧ .

–  –  –

Слід відзначити величезний особистий вклад гетьмана у процес розвитку державних інституцій. Відомо, що після Корсунської перемоги він почав розсилати у різні регіони України козацькі підрозділи на чолі з досвідченими старшинами, доручивши їм справу організації боротьби населення й утворення органів влади36. Б. Хмельницький прагнув заручитися підтримкою місцевих жителів, радушно приймав їх представників, обіцяв надати допомогу, брав під захист від повстанської стихії православне духовенство, міщан, представників шляхетського стану (зокрема, деякі галицькі шляхтичі одержали для гарантії їхньої безпеки “козацькі паспорти”)37. Отже, внаслідок концентрації національно-визвольної та соціальної потуги до листопада 1648 р. українські землі, що перебували у складі Речі Посполитої, були звільнені від польського панування. Вперше з середини XVII ст. ставала реальністю їх інтеграція у межах самодостатньої Української держави .

Сформована революційним шляхом політична влада набула яскраво виражених національних рис. Основним її джерелом стала воля повсталого народу, котрий рішуче виступив проти польського панування. Анонімний автор “Римованої хроніки” в образній формі відбив той факт, що, взявшись за зброю, українці прагнули добитися того, аби “в Руських краях” зникла й сама пам’ять про польське владарювання (“лядську кров”) і “щоб її духу русинський ніс і не чув”38. Ці настрої охопили всі без винятку регіони укранських земель. Прагнення жити незалежно від Речі Посполитої знайшло реалізацію в утвердженні на звільнених теренах суспільно-політичної організації у формі “козацького устрою”, який ґрунВоссоединение Украины с Россией. — Т. II. — С. 37–38; Бевзо О.А .

Львівський літопис і Острозький літописець: Джерелознавче дослідження. — Вид. 2-е. — К., 1971. — С. 121 .

37 Жерела до історії України-Руси. — Т. 4. — Львів, 1898. — С. 227; Документы об Освободительной войне украинского народа… — С. 108– 109; Кушевич С. Листи зі Львова / Підготував до друку І.І. Сварник // Жовтень. — 1980. — № 4. — С. 121 .

38 Мицик Ю. Буремний 1648 рік (добірка неопублікованих джерел) //

–  –  –

тувався на колективній волі козацької спільноти (Війська Запорозького). Не випадково утворена держава почала офіційно іменуватися “Військо Запорозьке”, що відбилося, зокрема, і в титулатурі гетьманів39 .

Джерелом влади виявилися й норми українського звичаєвого, а в самоврядних містах (за виключенням ратушних) — магдебурзького права, що регулювали владні відносини. Вони визначали складну систему владних повноважень центральних і місцевих органів влади й загальнообов’язкові правила поведінки членів суспільства. “Коли за згодою всієї старшини ухвалиться яке рішення, — пояснював український володар великому коронному гетьману в листі від 22 березня 1656 р., — то його порушити нам приватним чином не можна”, бо “у цих краях, якщо що-небудь робиться без спільних старших і молодих рад, то воно звичайно не буває сталим, бо такий [порядок] Військо обґрунтувало навіть звичаями”40 .

Водночас слід зауважити, що, керуючись насамперед політичною доцільністю, ніж прихильністю до звичаєвих традицій, саме Б. Хмельницький прилучився до того, що від початку його владарювання на звільнених теренах започаткувався процес перетворення у джерело влади й гетьманської волі. У конкретній історичній ситуації для Української держави частково джерелами влади перманентно ставали прагнення й воля зарубіжних монархів — польського або шведського королів, російського царя, кримського хана чи турецького султана, що в кінцевому рахунку відіграло фатальну для української державності роль .

Національною особливістю стало й те, що, перебуваючи у стадії формування, всі основні складові влади (суб’єкт, об’єкт та ресурси) відзначалися недовершеністю внутрішніх структур і неусталеністю системи взаємодії. Безпосереднім носієм влади чи її суб’єктом виступали інститути політичного життя, серед яких першість належала державі, а також (за певних обставин) окремі особи, задіяні у прийнятті ухвал, наприклад, учасники чорних / Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI —

–  –  –

генеральних (військових) та старшинських рад. Відносини між суб’єктом та об’єктом влади загалом мали багато типологічно спільних рис з аналогічними процесами у ряді держав ранньомодерної Європи, хоча перманентно й зазнавали на собі спричиненої політичним чинником кореляції у бік повернення до зразків попередньої доби. Однак характерним було те, що національна модель взаємодії між суб’єктом і об’єктом політичного життя ґрунтувалася на тому, що суспільство в Українській козацькій державі відзначалося демократичністю, а привілейований стан (козацтво) залишався відкритим для інших станів і груп. Якщо в Речі Посполитій та в інших європейських країнах поспільство (за винятком жителів магдебурзьких міст) було завжди тільки об’єктом влади, то в козацькій Україні воно через механізм генеральної ради (як визнавав весною 1669 р. П. Дорошенко, хоча він має гетьманську владу, але без дозволу старшини “і без ради військової” розв’язувати важливі питання не може41; показовим також є його пояснення російському уряду щодо причин затримки направлення посольства до Москви: “бо йдеться не про самих гетьманів, але про все Військо Запорозьке і не про одне місто Чигирин, але про всю Україну і про все поспільство — без ради всіх неможливо швидко вчинити”42) перетворювалося і на її суб’єкта .

Характерними для України є приклади, які засвідчують існування (особливо на початковому етапі) контролю за діями влади з боку повсталого нереєстрового козацтва й поспільства. Так, 10 вересня 1649 р. з обозу польської армії повідомляли: “Дуже були б раді сам Хмельницький із старшиною і реєстровим козацтвом вчинити мир, але чернь на це не хоче дозволити й слова промовити, одне лише — битися…”43. Це ж підтверджував і сам гетьман. Зокрема, під час розмови з посланцем Я. Радзивілла він між іншим зауважив: “…коли б тепер вчинив мир, так мене ж поспільство від

–  –  –

разу ж вбило”44. І надалі йому неодноразово доводилося зважати на суспільні настрої .

Від самого початку нова українська влада демонструвала потужне вольове начало. Характерно, що при формуванні урядової політичної програми одним із пріоритетних для Б. Хмельницького стало завдання зміцнення владних повноважень гетьмана. Добре розуміючи, що такий курс вступав у протиріччя з традиційним республіканізмом Війська Запорозького, Б. Хмельницький, втім, вже з другої половини 1648 р. вживав рішучих заходів щодо зосередження всієї повноти влади в своїх руках. Він дедалі частіше відмовляється від практики скликання “чорної” ради, а на військовій нараді під Замостям заявив: “Панове полковники! Тут на війні мій один голос — усім наказ! До послушенства усі і ждати моїх наказів!”45 Від початку 1649 р. джерела фіксують тенденцію ідентифікування Б. Хмельницьким своєї влади не як виборного й водночас підлеглого Короні гетьмана, а як цілком самодостатньої влади повноправного володаря Української держави, що засвідчувало переосмислення ним самого сенсу визвольних змагань українців .

Вважаючи свою залежність від короля Яна Казимира чистою формальністю (підтвердженням цьому слугує заява: “а ні король, а ні Річ Посполита до жодної справи не зможуть змусити. Бо я вільний собі…”46), гетьман у своїй титулатурі в листах й універсалах починає пропускати слова “його королівської милості”. Такі зміни в його поведінці і настроях відзначили, зокрема, члени польської делегації під час лютневих переговорів з українською стороною в Переяславі. “…Ми застали Хмельницького, який так значно перемінився і через дії іноземних правителів, і через самого себе, — повідомляли комісари королю, — що йому вже не

–  –  –

Цит. за: Тис-Крохмалюк Ю. Бої Богдана Хмельницького: Військовосторична студія. — Мюнхен, 1954; 2-ге вид. — Львів, 1994. — С. 21 .

46 Архів головний актів давніх (далі — АГАД). — Ф.553. — Від. VI. —

–  –  –

про козацтво йдеться, тільки про володаря й князя руських провінцій, як він наказав звертатися до нього, хоч і скрито”47 .

Зведення нанівець залежності української влади від польського трону дало можливість Б. Хмельницькому зосередитись на вирішенні нагальних питань розбудови міцного державного організму. Він вживав дієвих заходів для зміцнення суверенності України .

Звертає на себе увагу рішучість, з якою гетьман добивався виконання прийнятих ним рішень. Для прикладу наведемо універсал від 2 серпня 1650 р. чернігівському та білоцерківському полковникам, в якому наголошувалося: “Як тільки цей універсал потрапить до ваших рук, зараз же з одного міста до іншого його відсилайте, бо застерігаю кожного, хто затримає його хоч на годину і не пошле, я публічно заявляю, що такий буде визнаний неслухняним, а також згідно з військовими артикулами для прикладу нагадування іншим, щоб не наважувалися в подібних випадках грішити, буде покараний на горло”48 .

Окремі джерела свідчать, що Б. Хмельницький володів правом на життя і смерть будь-кого з мешканців держави, включаючи і представників генеральної старшини, якщо ті демонстрували нелояльне ставлення або дозволяли собі знехтувати його розпорядженням. У вересні 1650 р. литовський канцлер звертав увагу на той факт, що гетьман мав “слухняних собі усіх Русинів, котрі завжди були готові виконувати його волю”49. Це ж підтверджує і венеціанський дипломат Альберто Віміна. Згідно із його записом, зробленим під час перебування в Україні, Б. Хмельницький тримав військо “в дисципліні суворими покараннями”, і саме йому належало “вирішення важливих справ”50. Провідну роль гетьмана на Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 рр. / Упоряд.: о. Юрій Мицик. — К., 2012. — Т.1. — С. 204 .

48 Документы Богдана Хмельницкого… — С. 182 .

49 Radziwill A.S. Pamitnik o dziejach w Polsze 1647–1656. — Warszawa, 1980. — T. 3. — S. 270 .

50 Молчановский Н. Донесения венецианца Альберто Вимина о коза

–  –  –

українській владній арені неодноразово відзначали і вищі державні сановники Речі Посполитої та інших сусідніх країн51 .

Протягом 1652–1653 рр. український володар продовжував вживати заходів для зміцнення централізації влади та концентрації максимуму владних повноважень у своїх руках. У джерелах зустрічаються відомості, що він уже користувався (хоч й обережно) правом скасування ухвал старшинської ради. Є також інформація, що восени 1652 р. Б. Хмельницький “привласнив собі права” польського короля, віддавши наказ про карбування власної монети52. Розширення прерогатив гетьманської влади не залишилося поза увагою сучасників. Зокрема, шляхтич Олекшич у листі до І. Богуна від 16 березня 1654 р. звертав увагу на зміну політичного статусу гетьмана: був раніше “вашим товаришем”, а тепер “став вашим паном”53. Як про “їх країни начальника і володаря” писав про Б. Хмельницького у листі до московського уряду навесні 1654 р. київський митрополит С. Косов54. На думку О. Оглоблина, статус гетьмана як єдиного і повноправного володаря Української держави юридично визнавався також умовами українсько-російського договору 1654 р.55 Втім, процес абсолютизації влади, який має документальне підтвердження56, відбувався далеко не без труднощів. Гетьману постійно доводилося зважати на сильний тиск з боку поспільства (щоправда, такі протестні виступи переважно спрямовувалися не на обмеження гетьманських прерогатив, а проти його соціально-економічної політики). Існував також спротив (переважно у пасивній формі) з боку окремих груп стар

–  –  –

Там само. — Ф. 559. — № 3036. — Арк. 148 .

53Акты ЮЗР. — СПб., 1878. — Т. Х. — С. 556 .

54 Карпов Г. Критический обзор разработки главных русских источников по истории Малороссии, относящихся за время: 8-е генваря 1654 — 30-е мая 1672 года. — М., 1870. — С. 86–87 .

55 Оглоблин О. Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654 року // Український історик. — 1965. — № 3–4. — С. 11–14 .

56 Русская историческая библиотека. — СПб., 1884. — Т. VIII. — С. 1281,

–  –  –

шин, невдоволених авторитарними методами керівництва Б. Хмельницького .

Під час революції сформувалися всі характерні ознаки політичної влади. Так, яскраво проявлялося домінування її владної волі, якій підлягали всі особи й соціальні спільноти. Її рішення ставали обов’язковими для суспільства. Політична влада мала публічний характер і відзначалася моноцентричністю (право прийняття ухвал, що стосувалися суспільства, належало державі через її вищі владні структури). Завдячуючи тому, що зусиллями Б. Хмельницького у владному просторі України було вибудовано вертикаль жорсткої централізації, апарат управління став інструментом реалізації внутрішнього суверенітету держави. Чинність його розпоряджень поширювалася на всі звільнені території .

Уже в 1648 р. на основі козацьких традицій виник апарат управління — центральні й місцеві органи влади, які взяли під контроль усі сфери функціонування суспільства. У такий спосіб утверджувалася монополія політичної влади на регламентацію суспільного життя. Засобом донесення основних засад політики гетьмана до центральних й місцевих органів влади, а також управлінських структур самоврядних поселень були накази, які репрезентували владне повеління. Відмова від їх виконання (за винятком періодів паралічу владних структур) приводила в дію каральний апарат, який застосовував до об’єкта влади різні види покарання (до смертної кари включно), що фіксують десятки універсалів гетьманів, полковників й інших старшин. Таким чином, підпорядкування волі державного апарату не тільки приватних чи групових волеустремлінь осіб, а й соціальних спільнот перетворювалося на узвичаєну норму у взаємовідносинах влади і соціуму. Це відбувалося одночасно з процесом “нормування поведінки як узагальнення правил у відповідності із загальним інтересом”57, чому сприяло становлення вертикальної соціальної мобільності, але перешкоджали постійні воєнні дії, люмпенізація частини населення й гострі соціально-політичні конфлікти у суспільстві. Водночас відпрацьовувалися механізми відстоювання своєї суверенності Оглоблин О. Проблема державної влади… — С. 114 .

Український політичний проект XVII cт .

щодо інших держав. Будь-які спроби Речі Посполитої чи Російської держави підпорядкувати собі управлінський апарат козацької України чи обмежити її державний суверенітет, як правило, наштовхувалися на потужний спротив, що виливався, наприклад, у масові виступи проти умов Зборівського, Білоцерківського, Гадяцького, Переяславського, Чуднівського й Московського договорів. Лише з кінця 60-х років уряд Лівобережного Гетьманату остаточно відмовляється (під тиском Москви) від проведення самостійної зовнішньої політики .

Важливим питанням дослідження інституту влади є з’ясування прерогатив центральних і місцевих владних структур та характеру їх функціонування. І хоча це питання перманентно опинялося в полі дослідницького інтересу, все ж було б занадто оптимістичним твердити, що на сьогодні маємо більш-менш цілісну його наукову реконструкцію. Зауважимо, що в козацькій Україні процес розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову дещо затягнувся у часі й набув більш-менш довершених форм, на жаль, лише на момент затухання власне національної державотворчості. Тим не менше, структурування владної вертикалі почалося практично одночасно з закладанням підвалин національної політичної системи .

Як зазначалося, у 1648 р. розпочався складний процес еволюції загальної (генеральної) військової ради — “суворого сенату”, за образною характеристикою А. Віміни58, з органу козацького самоврядування у найвищий державний орган козацької України59. До компетенції ради належало розв’язання найголовніших питань внутрішньої і зовнішньої політики, а також обрання гетьмана й генеральної старшини. Оскільки вона уособлювала вияв прямої демократії, в її роботі брали участь десятки тисяч осіб (козаки, покозачене поспільство, часто представники духовенства) .

Нерідко під час обговорення (ухвали приймалися більшістю голосів Молчановский Н. Донесение венецианца Альберто Вимина о козаках

–  –  –

простим волевиявленням) мало місце протистояння різних поглядів, що інколи переростало у зіткнення (Ніжинська чорна рада 1663 р.) .

Стихійність перебігу ради, непередбачуваність прийнятих нею ухвал, брак оперативності й ефективності стали однією з причин відмови Б. Хмельницького з початку 1649 р. від її скликань. Відбувається переформатування генеральної ради у представницький орган, участь в роботі якого брали не всі козаки, а лише гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники й обрані від кожної сотні делегати (від 2–4 до 20); інколи запрошувалися представники міщан і духовенства. Загальна кількість учасників ради могла обраховуватися 2–4 тис. осіб)60. Після смерті Б. Хмельницького спостерігається відродження важливої політичної ролі генеральної ради, хоча з середини 60-х років у Лівобережній Гетьманщині прийняті нею ухвали відзначалися переважно формальним характером (з 1669 р. рада збиралася лише за царським розпорядженням61). Натомість у Правобережжі за гетьманування П. Дорошенка цей інститут, навпаки, успішно функціонував (збирався понад 10 разів62), приймаючи рішення з найважливіших питань. На Січі загальна рада скликалася тричі на рік, участь у її роботі була обов’язковою для запорожців. Вона виступала одночасно як найвищий законодавчий, адміністративний і судовий орган влади63 .

Занепад з 1649 р. ролі генеральної ради супроводжувався зростанням значення старшинської ради, засідання якої відбувалися Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави (друга половина XVII–XVIII ст.). — Харків, 2002. — С. 7– 9; Козаченко А.І. Органи державної влади і управління України другої половини XVII ст.: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — Харків, 2001. — С. 9–10 .

61 Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 16 .

62 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльности. — Нью-Йорк, 1985. — С. 663 .

63 Горобець В. Політичний устрій українських земель другої полови

–  –  –

або у формі зібрання генеральних старшин і полковників, або у формі проведення старшинського з’їзду. У другому випадку яскравіше проявлялися її риси як представницького органу. До компетенції старшинської ради належало розв’язання найважливіших питань внутрішнього політичного життя, зовнішньої політики, регулювання збору податків, використання земельного фонду держави. Вона приймала також ухвали, що мали силу закону, й відігравала важливу роль на початковому етапі процедури обрання гетьмана. Хоча Б. Хмельницький і перетворив її у дорадчий орган, однак поважав традиції Війська Запорозького і всі важливі постанови проводив як рішення ради, надаючи їм у такий спосіб необхідну законність в очах козацтва64. Після його смерті старшинська рада перетворилася у впливовий самостійний орган, який претендував на рівну владу з гетьманом. Єдиним з-поміж володарів булави, кому вдалося уникнути протистояння з нею, виявився П. Дорошенко. Він щиро був переконаний в тому, що “без ради полковників й іншого товариства нічого не можна вчинити”65 .

Важливе місце у системі центральних органів влади й управління посідав інститут генеральних старшин. До початку революції їх обирали на генеральних радах, а за гетьманування Б. Хмельницького вони вже призначалися. Пізніше практикувалися (в залежності від обсягів повноважень того чи іншого гетьмана) форми як їх обрання на генеральних чи старшинських радах, так і призначення. У перші роки існування національного державного організму з генеральних старшин сформувався генеральний уряд .

Очолював його гетьман, який водночас був очільником держави .

Особисті якості Б. Хмельницького й зосередження в його руках істотних важелів влади перетворили цю посаду на центральну Горобець В. Політичний устрій українських земель... — С. 17–18;

Козаченко А.І. Органи державної влади… — С. 11–12; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648– 1676 рр.). — К., 1999. — С. 202, 204 .

65 Акты ЮЗР. — Т. VIII. — С. 53, 184; Окиншевич Л. Центральні устано

–  –  –

“в політичній системі Гетьманщини”66. В умовах утвердження авторитарного режиму в сферу функціональних обов’язків гетьмана входило видання універсалів — нормативних актів, що мали силу закону на всій території козацької України; скликання й ведення генеральних і старшинських рад; командування збройними силами; призначення й звільнення з посад старшин; встановлення податків й управління фінансами; розпорядження земельним фондом; керівництво зовнішньою політикою; виконання функцій верховного судді тощо67. Разом з тим, відсутність практики фіксації у правних актах повноважень ради й гетьмана сприяла появі двох тенденцій — перетворення держави в олігархічну республіку або ж встановлення монархічної влади, презентованої спадкоємним гетьманством. Протистояння цих тенденцій потенційно загрожувало втягненням суспільства у вир жорстокої політичної боротьби з усіма трагічними в таких випадках для України наслідками .

Спираючись на свій авторитет, Б. Хмельницькому вдавалося утримувати ситуацію під контролем. Після його смерті відбувається помітне звуження прерогатив гетьманської влади .

Фіксованої системи службової ієрархії старшинських урядів не склалося; в ході революції їх роль могла зростати чи зменшуватися. Традиційно друге місце після гетьмана займав генеральний обозний, третє — два генеральних осавули, четверте — два генеральних судді, п’яте — генеральний писар; почали формуватися уряди генерального підскарбія, генерального хорунжого та генерального бунчужного. Кожен з цих владних посадовців мав певні повноваження й функціональні обов’язки. Обозний відав артилерією, зведенням оборонних споруд, розташуванням табору, виконував обов’язки наказного гетьмана. Осавули займалися питанСтрукевич О. Політико-культурні орієнтації еліти України-Гетьманщини (інтегральний погляд на питання). — К., 2002. — С. 254 .

67 Горобець В.М. Засади політичних систем та інституційні моделі Гетьманщини, Запорозької Січі, Слобожанщини та Правобережної України // Історія української культури. — Т. 3. — К., 2003. — С. 120;

Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 23–29; Козаченко А.І. Органи державної влади... — С. 10; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 236 .

Український політичний проект XVII cт .

нями скликання генеральної ради, підтриманням дисципліни в армії, складанням козацьких реєстрів, організовували супровід іноземних послів. Вони часто призначалися наказними гетьманами. Судді очолювали колегію генерального суду, що розглядав цивільні й кримінальні справи. Писар стояв на чолі генеральної канцелярії, зберігав державну печатку, особисто візував документи уряду, як і осавули виконував доручення глави держави. Підскарбій керував фінансами й відав організацією збору податків .

Хорунжий і бунчужний доглядали за гетьманськими клейнодами — хоругвою і бунчуком68 .

Помітну роль відігравала рада генеральної старшини (обозний, писар, два судді й два осавули), що становила собою постійно функціонуючу інституцію. Вона займалася розв’язанням зовнішньополітичних, термінових і таємних справ, здійснювала повсякденне адміністративно-господарське управління країною, виконувала функції генерального штабу й верховного суду, організовувала й контролювала збір податків і мита. В період гетьманування Б. Хмельницького рада генеральної старшини виконувала дорадчу функцію, пізніше перетворилася у важливий орган законодавчої, виконавчої й судової влади69 .

Виконавчо-розпорядчими урядовими установами виступали канцелярії, головною серед яких вважалася Генеральна військова .

Вона зосереджувала в своїх руках адміністративне, військове, судове й фінансове управління державою, контролювала діяльність полкових і сотенних урядів, реалізовувала зовнішньополітичний курс гетьмана, вела діловодство. Артилерійська канцелярія підпорядковувалася обозному й займалася питаннями утримування у належному стані військової артилерії. У 50-х роках XVII ст. почала Горобець В. Політичний устрій українських земель... — С. 32–42;

Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 32–40; Козаченко А.І. Органи державної влади… — С. 12–13; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 237–238 .

69 Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 30–32; Козаченко А.І. Органи державної влади… — С. 13; Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини XVII–XVIII ст. Рада старшини... — С. 13–14 .

Становлення національного інституту влади 33 формуватися Фінансова канцелярія, до функцій якої перейшли організація збору податків, облік земельного фонду, контроль за доходами і витратами70 .

Виникла власна судова система. Центральне місце в ній займав Генеральний військовий суд, до складу якого, крім генеральних суддів, входили гетьман, генеральні старшини і судовий писар. Він розглядав апеляції, що надходили від полкових і сотенних судів, й питання, з якими позивачі зверталися безпосередньо до гетьмана. Останній утворював також у разі необхідності судові комісії для розв’язання особливо складних і важливих справ71 .

Генеральний, полкові й сотенні суди замінили собою гродські, земські, підкоморські й панські, що перестали існувати. Козацьким судам підлягали не лише козаки, але й міщани та селяни, особливо у справах розбою та вбивств. У містах і містечках судочинство входило до компетенції колегії лавників і ратуші, у селах — війтів й отаманів (у північних районах Лівобережжя діяли копні суди — суди сільської громади). Негативною стороною організації судової справи було поєднання судової й адміністративної влади .

На місцях функціонували полкові й сотенні органи управління (уряди). Полковий уряд складали полковник та полкові старшини .

На перших порах важливу роль відігравала козацька полкова рада, що обирала полковників і старшин, однак з 1649 р. її роль помітно зменшується. Б. Хмельницький зосереджує у своїх руках право призначати і звільняти полковників (перший подібний випадок відомий з травня того ж року)72. Ним користувалися й наступні гетьмани, хоча за умов послаблення їхньої влади відроджувалася демократична традиція обрання полковників на раді. Полковники

Горобець В. Політичний устрій українських земель... — С. 42–43;

Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 41–44; Козаченко А.І. Органи державної влади… — С. 13–14; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 244–245 .

71 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 242 .

72 Мыцык Ю.А. Анализ архивных источников по истории Освободительной войны украинского народа 1648–1654 годов. — Днепропетровск, 1986. — С. 30; Michalowski J. Ksiga pamitnicza. — Krakw, 1864. — S. 409 .

Український політичний проект XVII cт .

виступали носіями верховної влади на території полків, й до їх прерогатив належало широке коло адміністративних, військових, судових і фінансових повноважень, починаючи від мобілізації козаків і до використання земельного фонду. Певною мірою інститут влади полковника був подібним до влади гетьмана. В управлінні полковники опиралися на старшину, яку складали обозний суддя, осавул і писар. Останні, як і полкова рада старшин та полкова канцелярія, виконували у межах полку функції, подібні до тих, які мали генеральні старшини, старшинська рада й Генеральна канцелярія на загальнодержавному рівні73 .

Полкова модель діяльності органів влади була перенесена у сотню, де сотенний уряд очолював сотник. До його складу входили старшини й городовий отаман. До 1649 р. у сотнях, як і в полках, уряд перебував у підпорядкуванні козацької ради, що обирала його. Проте в умовах посилення інститутів гетьмана, полковників і сотників, її повноваження набувають формального характеру. Утверджується практика призначення сотників полковниками. Сотник мав обширні військові, адміністративні й судові повноваження, підлягаючи по вертикалі полковнику, чим забезпечувалася централізація влади. Сотенні осавул і писар виконували однотипні з полковими осавулами і писарем функції. Особливе місце посідав городовий отаман, наділений переважно адміністративною владою в містах. Він стежив за збереженням у них порядку, виконував обов’язки коменданта, за відсутності сотника очолював колегію сотенного суду. Городові отамани полкових міст займали вище, ніж сотники, становище й входили до складу полкового уряду74. Розв’язанням всього комплексу питань внутрі

<

Горобець В. Політичний устрій українських земель... — С. 44–45;

Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 45–58; Козаченко А.І. Органи державної влади… — С. 14–15; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 240;

Панашенко В.В. Полкове управління в Україні (середина XVII– XVIII ст.). — К., 1997. — С. 8–10 .

74 Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 59–69; Козаченко А.І. Органи державної влади… — С. 15–16; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 240 .

Становлення національного інституту влади 35 шнього життя села займався сільський отаман75. На курінних отаманів покладалося виконання лише військових функцій .

Владні структури Запорожжя мали певні особливості. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом влади була січова рада, ухвали якої набували обов’язкової для усіх козаків, старшин і кошового чинності. Рада обирала кожного року кошового отамана (за гетьманування Б. Хмельницького впродовж 1650– 1657 рр. він призначався), або інколи (з кінця 50-х років) — кошового гетьмана й усіх старшин, які разом складали уряд — Кіш .

Коло повноважень кошового гетьмана в історіографії ще не до кінця з’ясоване. Введений у науковий обіг документальний матеріал дає можливість лише реконструювати в загальних рисах функції кошового отамана. Відомо, що він поєднував у своїх руках військову, виконавчу, адміністративну й судову владу, а під час воєнних дій виступав головнокомандувачем війська й наділявся, по суті, необмеженими повноваженнями. В мирний час цей посадовець очолював дипломатичну службу, відав військовою скарбницею, затверджував судові вироки. Другою особою в старшинській ієрархії був військовий суддя, який здійснював судочинство на основі звичаєвого права. Діловодство вів військовий писар; осавул наглядав за порядком у Січі, розслідував злочини й контролював виконання судових ухвал. Козаки куренів підпорядковувалися владі обраних отаманів. Вони часто користувалися серед запорожців більшим авторитетом, ніж кошова старшина. Наприкінці 40-х — у 50-х роках ХVІІ ст. зросла роль старшинських сходок (рад), до участі в яких запрошувалися військові старшини, курінні отамани та досвідчені козаки-ветерани (“старики”)76. Водночас не Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави… — С. 69–70 .

76 Горобець В.М. Запорозький кіш в політичній структурі козацької України (друга половина XVII — початок XVIII ст.) // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості / Матеріали міжн. наук. конф. — К. — Запоріжжя, 1997 — С. 33–40;

Його ж. Політичний устрій українських земель... — С. 61–62; Паньонка І.М. Апарат управління Запорізької Січі (середина XVI ст. — 1775 р.): Автореф. дис.. … канд. юрид. наук. — Львів, 2000. — С. 9– 11; Сергієнко Г.Я. Міжнародно-правовий статус Запорозької Січі в другій половині XVII ст. // Запорозьке козацтво в українській істоУкраїнський політичний проект XVII cт .

можна не зазначити, що така відрубність січової влади від уніфікованої владної системи інших регіонів України створила реальну перспективу поступового перетворення Запорожжя на альтернативний Гетьманату політичний центр, який перманентно виступав осередком концентрації опозиційних центральній владі настроїв, чим безпосередньо загрожував існуванню самої української державності .

Важливим інститутом політичного життя стали органи місцевого самоврядування. Нова українська влада при Б. Хмельницькому не лише не обмежувала діяльність міських й сільських самоврядних структур (за винятком кагалів, що були ліквідовані), а в окремих випадках навіть розширювала повноваження міських судів (наприклад, на початку грудня 1655 р. київський суд отримав право карати свавільних козаків)77. Було підтверджено чинність магдебурзького права, згідно з яким міщани одержували самоуправління, впорядковано основи цивільного й кримінального права, норми оподаткування, ремісничі й торгівельні пільги. Укладаючи договір 1654 р., український гетьман домігся визнання міського самоврядування з боку російського уряду. Таку ж політику проводила більшість наступників Б. Хмельницького. Лише за гетьманування І. Брюховецького у Лівобережжі спостерігалося явне прагнення підпорядкувати міщан державним органам влади78 .

рії, культурі та національній свідомості… — С. 44–55; Станіславський В.В. Запорозька Січ у другій половині XVII — на початку XVIII ст .

// Історія українського козацтва: Нариси у 2 т. — Т. 1. — К., 2006. — С. 558–571; Степанков В.С. Політична роль Запорожжя в розвитку національної революції 1648–1676 рр. // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості... — С. 4–14;

Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. — К., 1990. — Т. 1. — С. 163–187 .

77 Документи Богдана Хмельницького… — С. 460–461; Крип’якевич І.П .

Богдан Хмельницький. — С. 241–243 .

78 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної Украни в другій половині XVII ст. — К., 1986. — С. 213; Крип’якевич І.П .

Богдан Хмельницький. — С. 241–243; Падох Я. Міські суди на Україні—Гетьманщині після 1648 р. // В 300-ліття Хмельниччини (1648–1948): Збірник за ред. Б. Крупницького. — Мюнхен, 1948.— С. 101–108; Швыдько А.К. Социальные отношения и классовая борьба в городах Левобережной Украины во второй половине XVII — середине XVIII века. — Днепропетровск, 1984. — С. 32–37 .

Становлення національного інституту влади 37 До компетенції самоврядування належали питання забезпечення добробуту міста, зокрема, організації протипожежної безпеки, нагляду за дотриманням норм моралі у поведінці міщан тощо .

Очолював місто обраний його жителями війт, влада якого була пожиттєвою. Важливу роль відігравали виборні магістрати, що складалися з ради (райці на чолі з бурмистром, котрі займалися адміністративно-господарськими справами) та лави (члени суду, підпорядковані війту, що здійснювали судочинство з цивільних й кримінальних справ). Існувало самоврядування і в містах, що не мали магдебургії; вони управлялися ратушами в складі війта та 2– 3 бурмистрів. Характерним для міського життя було також цехове самоврядування та самоврядування окремих іноетнічних громад79 .

На середину 70-х років існували також невеликі міста і містечка, в яких не було спеціальних самоврядних установ80. Хоча джерела не фіксують наявності “ратушних” міст і містечок у Правобережжі, із значною долею вірогідності можна припустити їх реальне існування, оскільки міський уклад обох Гетьманатів, при наявності регіональної специфіки, в цілому розвивався в одному напрямі .

Вірність такого припущення засвідчують, зокрема, присяжні книги 1654 р. Білоцерківського й Ніжинського полків (єдині, що збереглися), в яких зафіксовано наявність війта й бурмистрів у більшості міст і містечок Білоцерківського полку. Подібне ж мало місце і в Ніжинському полку81. Існувала також категорія міських поселень (близько 12% усіх населених пунктів Лівобережжя й значно менше у Правобережжі), які перебували у приватному володінні (часто ранговому) гетьманів, старшин і духовенства (Чигирин,

Горобець В. Політичний устрій українських земель... — С. 47–49;

Гурбик А.О. Міське самоврядування та самоврядні засади сільських громад // Історія української культури. — Т. 3. — С. 239–256; Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної Украни кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959. — С. 79–80, 281–284 .

80 Гурбик А.О. Міське самоврядування та самоврядні засади сільських громад. — С. 241; Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України… — С. 79–80 .

81 Присяжні книги 1654 р. Білоцерківський та Ніжинський полки /

–  –  –

Гадяч, Медведівка, Ромни, Паволоч й ін.)82. Зрозуміло, найбільшим набором прав і привілеїв користувалися міщани міст, які мали магдебурзьке право. В складних політичних умовах жителі Києва, Чернігова, Ніжина, Вінниці, Переяслава й інших міст не тільки вельми успішно обстоювали його норми, але й домагалися від влади нових пільг (“вольностей”) .

Зважаючи на те, що міста ставали організаційними центрами формування сотень і полків, в них паралельно з традиційними утворювалися козацькі органи влади. Стосунки між міським поспільством й козаками, попри певні конфлікти з козацькою старшиною, в цілому складалися у формі соціального партнерства .

Останнє проявлялося насамперед у спільних діях, спрямованих на захист витвореної держави, проти відродження дореволюційної системи соціально-економічних відносин, феодалізації старшини, за збереження отриманого у ході революції нового соціального статусу. Не випадково міщанами, статус яких традиційно вважався вищим, почала називати себе значна частина селянства83. Натомість відносини міських і державних (козацьких) органів влади складалися далеко не просто, особливо з кінця 50-х років, коли полкові і сотенні уряди посилили втручання у міське самоврядування, намагаючись підпорядкувати собі магістрати й ратуші. Відома затята боротьба магістратів Переяслава, Ніжина, Полтави, Стародуба й інших міст Лівобережжя з полковою адміністрацією (припускаємо, що аналогічні процеси, хоча і не в такій гострій формі, відбувалися і в Правобережжі)84 .

Функціонували й органи сільського самоврядування, яке спиралося на традиційне звичаєве право. На чолі сільських громад Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст. // Історик Олена Компан: Матеріали до біографії. — К., 2007. — С. 143–144 .

83 Акты ЮЗР. — Т. VII. — СПб., 1872. — С. 360 .

84 Гурбик А.О. Міське самоврядування та самоврядні засади сільських громад. — С. 258–259; Швыдько А.К. Борьба городов Украины за осуществление решений Переяславской рады (вторая половина XVII — середина XVIII в.) — Днепропетровск, 1983. — С. 38–43; Её же. Социальные отношения и классовая борьба в городах Левобережной Украины… — С. 35–37 .

Становлення національного інституту влади 39 стояли старости (отамани, війти), котрі наглядали за збереженням правопорядку на території громади, дотриманням норм співжиття, правил перебування приїжджих, брали участь у встановленні меж землі й сінокосів, засвідченні актів купівлі-продажу, розподілі спадщини, зовнішніх зносинах громади тощо .

Слід зауважити складний характер відносин між центральними органами державної влади, а також між ними та місцевими адміністративними установами. Центральною віссю протиріч (інколи вони досягали гранично критичної межі) виявилася сфера розмежувань, з одного боку, владних повноважень гетьмана та генеральної ради, з іншого ж — старшинської ради й генеральних старшин. Курс Б. Хмельницького на встановлення сильної одноосібної влади викликав відкритий або ж прихований спротив (особливо у 1648–1651 рр.) частини українського суспільства. Так, влітку 1648 р. дехто з козаків скаржився, що гетьман з черню не має ради, “чого перед цим не бувало, бо завжди чернь домагалася того, аби з нею радилися...”85. На цьому ґрунті виник конфлікт між українським володарем та наказним гетьманом М. Кривоносом, котрий не став виконувати розпорядження Б. Хмельницького, мотивуючи свою відмову тим, що той “не є нашим присяглим гетьманом...”86. Відомо також, що у першій половині 1651 р. Б. Хмельницький наштовхнувся на сильну протидію з боку старшини (конфлікт вдалося залагодити лише за допомогою скликання у травні чорної ради), після чого він змінив на посадах деяких полковників87 .

Смерть українського володаря й усунення від влади восени 1657 р. Ю. Хмельницького лише загострили дану проблему. Свідоме звуження І. Виговським прерогатив гетьманської влади, що розглядалося ним як тактичний хід у боротьбі за булаву, було Мицик Ю.А., Цибульський В.І. Волинь в роки Визвольної війни укранського народу середини XVII століття: Док. і матеріали. — Рівне, 1999. — С.19 .

86 БМЧ. ВР. — Спр. № 142. — Арк. 598 .

87 Степанков В.С. Проблема становлення монархічної форми правлін

–  –  –

сприйняте запорожцями і покозаченими масами поспільства як сигнал до відновлення чинності чорної ради у її класичній формі .

При цьому старшина поспішила скористатися з ситуації для розширення своїх владних прерогатив. Ці обидві тенденції перетворюються у визначальні за гетьманування Ю. Хмельницького (1659– 1663 рр.), коли реальна влада у державі зосереджується у руках певного кола генеральних старшин і полковників, а гетьманські повноваження набувають номінального характеру (з’являються елементи олігархічно-республіканської форми правління)88 .

Водночас запорожці й більшість лівобережного козацтва, невдоволені самовладдям старшин й підтримувані Москвою, домоглися на Ніжинській чорній раді (червень 1663 р.) обрання висуванця Запорожжя І. Брюховецького гетьманом Лівобережної України, започаткувавши тим самим розпад унітарної держави89. Перетворення її у поліцентричне об’єднання Правобережного й Лівобережного Гетьманатів та Запорожжя породило гостру проблему взаємин між ними.

Попри те, що їх політичні еліти усвідомлювали згубність розколу й прагнули домогтися возз’єднання у межах єдиної держави (аби переконатися у цьому, варто ознайомитися хоча б зі змістом “війни звернень” гетьманів і старшин Лівобережжя й Правобережжя упродовж осені 1663 — весни 1664 рр., пройнятих благородною ідеєю єдності населення козацької України:

це один “християнський малоросійський народ”, “єдиноутробні Савчук Н.О. Українська держава за гетьманування Ю. Хмельницького (1659 — поч. 1663 рр.). — Кам’янець-Подільський, 2001. — С. 128–129 .

89 Газін В.В. Чорна рада 1663 року: підготовка та наслідки для Укранської держави // Наукові праці історичного факультету. — Кам’янець-Подільський, 1996. — Т. 2. — С. 38–45; Його ж. Участь січовиків у подіях Чорної Ради 1663 р. // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості... — С. 72–76; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648– 1676 рр.). — С. 250–256; Яковлева Т. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667 рр.). — К., 2009. — С. 306–317 .

Становлення національного інституту влади 41 брати”, котрі мають спільну Вітчизну “матір нашу” тощо90), регіональні інтереси, помножені на амбіції політиків, розпалювані ззовні, виявилися сильнішими за загальнонаціональні пріоритети політичного розвитку. Розбалансованість повноважень центральних інституцій владної вертикалі негативно позначалася на державотворчому процесі .

Якщо Б. Хмельницький, витворивши жорстку вертикаль державного управління, домігся швидкого й неухильного виконання полковими й сотенними урядами розпоряджень центральних владних структур, то після його смерті розпочався трагічний за своїми наслідками процес паралічу місцевих органів влади, що супроводжувався анархізацією суспільно-політичного життя. Призвичаєні до використання зброї, як найбільш легкого (а під час і єдиного) засобу задоволення першочергових матеріальних потреб, злюмпенізовані вихідці з різних соціальних категорій населення, охоче пристаючи на гасла козацької “вольності”, сповідувані січовою сіромою, посилювали опозиційність Запорожжя, яке прагнуло повернути Кошу провідну політичну роль, втрачену влітку 1648 р .

Вже навесні 1657 р. тут розпочався рух, спрямований проти політики центральної влади. Особливо загрозливих масштабів опозиційні виступи запорожців набули після переходу булави до І. Виговського. Їх підтримала частина знедолених козаків “городової України”. За свідченням очевидців, “повстало багато голяків і немущих людців, полковників і сотників, і осавулів не слухають і говорять: ми їх повбиваємо і майно їх заберемо”91. Використання бунтівних мас знедолених окремими старшинами для реалізації власних політичних амбіцій спровокувало розростання конфлікту та його переростання навесні 1658 р. у громадянську війну. Практично до середини 70-х років XVII ст. основним детонатором цього загрозливого збройного суспільного протистояння продовжувало Мицик Ю. З документів українських гетьманів та полковників до

–  –  –

залишатися Запорожжя, політика якого часто дисонувала з державницькими устремліннями українських гетьманів .

Розбалансування в таких умовах владної вертикалі, за свідченням коронного обозного А. Потоцького (осінь 1659 р.), призвело до панування в Україні “свавілля з боку некерованої черні”92. На початку 1663 р. наказний лівобережний гетьман Я. Сомко визнавав, що “нині у них всякий собі керує”93, а влітку наступного року І. Брюховецький нарікав на той факт, що запорозький кошовий отаман “привласнює собі владу рівну гетьманській...”94. Подібна ситуація склалася і в Правобережній Гетьманщині. “Дійшло до того, — констатував восени 1664 р. полковник О. Гоголь, — що кожен козак був полковником, а кожен сотник — гетьманом”95 .

У світлі сказаного уявляється доцільним навести хоча б загальну характеристику того соціального середовища, яке виступало основним постачальником потенційних носіїв влади в козацькій Україні. Сьогодні є доведеним фактом, що на початковому етапі Національної революції державна еліта рекрутувалася з соратників Б. Хмельницького по організації повстання, дещо згодом — із козаків та старшин козацьких реєстрових полків, які перейшли на бік повстанців. У ході формування адміністративно-політичного устрою козацької України на її території виникли десятки козацьких полків, очолюваних представниками різних станів і груп .

Визнання гетьманом козацьких прав за покозаченими селянами і міщанами зумовило включення їх керівників до складу старшини, що, безумовно, сприяло її консолідації .

Згуртування еліти протягом 1648 — першої половини 1649 рр .

означало не зняття чи подолання суперечностей між її основними угрупованнями, а зближення між ними на основі висунутих Б. Хмельницьким ідей. Принагідно відзначимо, що при цьому ані Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних

–  –  –

більшість інтелігенції, ані більшість середнього та вищого православного духовенства не підхопили їх, не стали їх виразниками й захисниками. Їхня пасивність зіграла вкрай негативну роль у розвитку національно-визвольної боротьби. Залежно від підходів до розв’язання питань державного будівництва, соціально-економічної політики й відносин з Річчю Посполитою серед старшини визначилося три угруповання: радикальне, національно-патріотичне й помірковане, що перебували на діаметрально протилежних позиціях у підході до створюваної моделі національно-економічних відносин, політичної форми управління .

Неможливість повною мірою реалізувати державну ідею протягом 1649–1653 рр., необхідність укладення договорів з польським урядом негативно позначилися на формуванні еліти й розвитку її політичної свідомості. Не секрет, що частина представників влади, особливо на місцевому рівні, фактично відмовляє державотворчій програмі гетьмана в підтримці. Невдачі в боротьбі за незалежність, з одного боку, посилювали сумніви в можливості розбудови самостійного державного організму й таким чином послаблювали вплив національної ідеї на розвиток самосвідомості еліти, з іншого — сприяли утвердженню в ній ідей автономізму, формуванню комплексу національно-політичної неповноцінності. А постійна загроза втрати (в разі поразки у війні з Річчю Посполитою) свого соціально-політичного становища обумовлювала в ментальності старшини переважання приватних інтересів над державними .

Власне, розкол політичної еліти й деструктивний характер відносин державних утворень, на які розпалася козацька Україна, стали одними із головних причин руйнації її політичної системи .

Свою деструктивну лепту в розхитування ситуації внесла і відсутність єдності в середовищі православного духовенства. Активна участь церковних ієрархів у політичному житті в умовах гострої міжусобної боротьби старшин за владу, поділу козацької України на два Гетьманати сприяла формуванню серед них кількох угруповань, що орієнтувалися на Річ Посполиту (С. Косов та Д. Балабан), Росію (І. Гізель, Л. Баранович, М. Филимонович, С. Адамович), Туреччину (Й. Тукальський). Суперечності між ними різко Український політичний проект XVII cт .

послаблювали позитивний потенціал церкви у згуртуванні політичної еліти козацької України для відстоювання національних інтересів, у тому числі автокефалії Київської митрополії96, що, як відомо, було використано Росією в імперських інтересах .

За оцінкою Д. Дорошенка, на весну 1665 р. Правобережна Україна перебувала у “стані загальної анархії”97. Цей процес завершився лише у 1666–1667 рр., коли з великими труднощами П. Дорошенку у Правобережжі, а Д. Многогрішному й І. Самойловичу у Лівобережжі вдалося нормалізувати ситуацію, відновивши стабільність гетьманської влади, припинивши чинність класичної чорної ради й поновивши функціонування представницької генеральної і старшинської рад. Зусиллями правобережного і лівобережного гетьманів поновилося і нормальне функціонування полкових й сотенних урядів. Однак возз’єднання Правобережного і Лівобережного Гетьманатів 1668 р., а також у 1674 рр. залишалося формальним, оскільки обидва державні утворення продовжували жити власним політичним життям й не припиняли міжусобної боротьби за “єдність України” під своєю гегемонією. Важливу роль каталізатора у дестабілізації політичних процесів в Україні відігравав геополітичний фактор. Уряди Росії, Польщі й Криму, підтримуючи того чи іншого претендента на гетьманську булаву, спеціально провокували внутрішню боротьбу за владу. Це було б “непоправною втратою для Р[ечі] П[осполитої], — підкреслював

Див.: Власовський І. Нарис історії Української Православної Церstrong>

кви: У 4 т., 5 кн. — Т. 2. — К., 1998. — С. 84–96, 292–343; Эйнгорн В .

Очерки из истории Малороссии в XVII в. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. — М., 1899. — С. 90–104; Митрополит Іларіон. Українська Церква за час Руїни. — Вінніпег, 1956. — С. 126–134, 138–173, 403–417, 432–463; Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. — Кн. 3.— К., 1994. — С. 91–100; Плохій С.М. До історії формування політичного секуляризму на Україні (Богдан Хмельницький і Сильвестр Косов) // Секуляризація духовного життя на Україні в епоху гуманізму і Реформації: Зб. наук. праць. — К., 1991. — С. 82–89; Ричка В.М., Салій К.І. Духовенство // Історія української культури. — Т. 3. — С. 359–369 .

97 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко… — С. 47 .

Становлення національного інституту влади 45 один з польських сановників у вересні 1671 р., — коли б Ханенко з Дорошенком порозумілися й об’єдналися”, бо “та ворожнеча між ними є до цього часу порятунком для Республіки”98 .

Владне волепокладання поширювалося на всі без винятку аспекти внутрішнього та зовнішнього життя країни, охоплюючи, крім суспільного, й індивідуальний рівень. Функціональні обов’язки влади реалізовувалися в політичній, правовій, соціальній, економічній і духовно-культурній сферах. У функціональному полі владного простору найважливішою була функція стратегічного керівництва й управління суспільством, що передбачало розбудову держави, визначення політичних цілей, проведення політики стосовно різних соціальних спільнот, мобілізацію ресурсів, ставлення до опозиційних рухів тощо. Найбільш ефективно вона реалізовувалася на першому етапі революції, коли основною метою, засадничими принципами функціонування інституту влади стало підпорядкування всіх владних та соціальних ресурсів справі розбудови та суверенізації Української козацької держави, її утвердження в міжнародному та соціокультурному європейському просторі. Після 1657 р. функція влади щодо консолідації суспільства та оптимізації політичної системи виконувалася неефективно. Якщо урядам П. Дорошенка та І. Самойловича все ж вдавалося утримувати певну суспільну рівновагу, то прорахунки урядів І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері та І. Брюховецького зумовлювали спалахи соціально-політичного протесту, що в кінцевому рахунку призвело власне до розпаду самої політичної системи .

Подібне можна сказати і про регулятивну функцію. Тільки за гетьманування Б. Хмельницького владою приділялася велика увага регламентації політичної взаємодії і політичної поведінки індивідів, політичних інститутів і соціальних груп з метою досягнення й збереження домінанти спільних інтересів й усталеності суспільних відносин. За інших гетьманів (з деякими застереженнями виняток становлять уряди П. Дорошенка та І. Самойловича) вона далеко не завжди виконувала свої безпосередні завдання .

–  –  –

Загалом через егоцентризм української політичної еліти, її ненаситне устремління до влади зміст політичної функції державної владної системи після поразки революції у 1676 р. звівся посутньо до намагань збереження політичної самобутності України у формі автономії у складі Російської імперії. І лише поодинокими короткотривалими виплесками у політичному просторі Гетьманщини за правління І. Мазепи, Д. Апостола, К. Розумовського, а також в політичній діяльності П. Орлика відроджувалася ідея повернення до головних стратегічних цілей і завдань революційної доби — забезпечення незалежності й територіальної цілісності національної держави .

В цьому контексті на чільне місце виступала правотворча діяльність. Полкові і сотенні суди стежили за дотриманням правових норм, виконанням розпоряджень урядових структур. Б. Хмельницький підкреслював, що в козацькій Україні “кождий маєт волноє право в судах ведлуг привилеов роспиратсе”99. Велася, особливо за гетьманування Б. Хмельницького й П. Дорошенка, досить ефективна боротьба з кримінальними злочинцями. П. Алеппський не без захоплення констатував, що “в дні Хмеля” “панують правосуддя і справедливість”, і в країні козаків “немає ні злодіїв, ні грабіжників”100. Рішучих заходів щодо викорінення розбійництва після приходу до влади вживав також П. Дорошенко. Як засвідчував на початку липня 1667 р. київський воєвода П. Шереметєв, гетьман “всі ці розбої приборкав, багатьох розбійників велів повішати...”101. Доволі часте звернення влади при захисті різних форм власності, регулюванні соціальних відносин, розв’язанні конфліктів, упокоренні заворушень до силових методів, зокрема, застосування як міри покарання смертної кари, засновувалося на “військових артикулах”, “праві войсковому”, “срокгости войсковои” .

Реалізація правотворчої і правоохоронної функцій здійснювалася не лише через судову систему, а й центральними та місцеДокументи Богдана Хмельницького… — С. 235 .

Алеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века. — М., 1897. — С. 30, 114 .

101 Національна бібліотека України ім. В.Вернадського. Інститут ру

–  –  –

вими органами виконавчої влади, що мали стежити за дотриманням норм звичаєвого і писаного права, ухвал генеральних і старшинських рад, розпоряджень гетьманів, Генеральної канцелярії, генеральних старшин, полковників, сотників тощо. Найбільш ефективні заходи щодо дотримання правопорядку здійснювали уряди Б. Хмельницького й П. Дорошенка. Необхідно мати на увазі також той факт, що оскільки Українська держава перебувала у відносинах протекторату з Російською або ж Османською імперіями, то, відповідно до змісту укладених договорів із сюзеренами, влада змушена була вносити корективи до національної правової системи .

Одним із основних напрямів владного волепокладання від самого початку функціонування національного інституту влади виявилася зовнішньополітична сфера. При цьому особливого значення набуло забезпечення оборони Української держави, оскільки її становлення й існування супроводжувалися не лише постійною зовнішньою загрозою, але й перманентними воєнними діями, зокрема, у кінці 40-х–50-х роках XVII ст. Супротивниками виступали Річ Посполита, Російська держава й Кримський ханат .

Для оборони держави залучалося військо (його підрозділи брали активну участь і у внутрішньополітичних чварах), розвідка й контррозвідка. Створена Б. Хмельницьким армія (80–100 тис .

вояків) стала однією з кращих у Центральній і Східній Європі. За роки його гетьманування вона зазнала лише однієї поразки під Берестечком (літо 1651 р.). Усвідомлюючи слабкі сторони її формування на основі козацького ополчення, гетьман виношував наміри утворити 50-тисячне регулярне (професійне) військо, яке б утримувалося коштами скарбниці102. Не випадково саме він ініціює появу у складі української армії підрозділів найманців (німців, сербів, волохів). Дещо пізніше П. Дорошенко формує сердюцькі, а з 1669 р. у Лівобережному Гетьманаті виникають “охотницькі” (“компанійські”) полки103. З розпадом козацької України оборонна функція зазнає істотних змін. У той час, коли Лівобереж

–  –  –

на Україна втрачає право як на проведення зовнішньої політики, так і на власну самостійну оборону, Правобережний Гетьманат продовжує захищати себе від агресії Речі Посполитої та Криму .

І все ж силові ресурси влади, за допомогою яких забезпечувалися оборона країни, безпека носіїв державної волі, охорона внутрішнього правопорядку, виконання діючого законодавства, розпоряджень і наказів центральних і місцевих владних інститутів тощо, хоча і були доволі потужними, однак далеко не завжди виявляли свою ефективність. В контексті забезпечення обороноздатності країни особливого значення набувала мобілізаційна діяльність урядів, завдяки чому українській армії впродовж тривалого часу вдавалося вести боротьбу із зовнішніми ворогами. При цьому владою на всіх рівнях були успішно задіяні всі види ресурсів, першорядне значення серед яких мали демографічні. Сприятливі умови для господарювання дозволяли мати на території козацької України впродовж кінця 1640-х–1650-х років більшу щільність населення й значно краще економічне становище, ніж на решті українських земель, що забезпечувало мобілізаційні можливості уряду у 80–120 тис. вояків. Проте міжусобиці, воєнні дії, спустошливі наслідки татарських походів, стихійні лиха й епідемії зумовили демографічну катастрофу першої половини 1670-х років у правобережному регіоні .

Водночас в інтересах укріплення безпеки були задіяні всі можливі економічні ресурси. Визнавши легітимність права власності на землю козаків (включаючи вчорашніх селян і міщан) і займанщини посполитих, влада витворила міцну економічну підвалину функціонування політичної системи. Спираючись на економічну потугу господарств козаків і посполитих, вона впродовж тривалого часу могла забезпечувати успішну боротьбу з ворогами незалежності, поповнювати державну скарбницю, чому сприяла також політика підтримки урядом розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Проте руйнівні наслідки воєнних дій, міжусобиць, важких демографічних втрат істотно зменшували потенціал економічних ресурсів влади, звівши його нанівець у Правобережжі .

У своєму розпорядженні влада мала значні соціальні ресурси .

В умовах формування системи вертикальної соціальної мобільноСтановлення національного інституту влади 49 сті вона визнала статус козаків за усіма, хто погоджувався виконувати військову повинність на користь Війська Запорозького. Як уже зазначалося, в Українській державі не було проведено розмежування козацтва від поспільства. Тим самим влада гарантувала підтримку своїх політичних заходів більшістю населення. Водночас залишався відкритим доступ до лав старшини вихідцям із інших суспільних станів і груп (за умови, що вони здобули козацький імунітет) .

Важливу роль в утвердженні зовнішнього суверенітету відіграла дипломатична служба. Завдяки її ефективності козацька Україна в середині XVII ст. успішно відстоювала національні інтереси на міжнародній арені. Зокрема, владі вдалося добитися утвердження новоутвореної держави як впливового суб’єкта міжнародних відносин у центрально-східноєвропейському регіоні, встановити дипломатичні відносини з рядом країн, нейтралізувати заходи польської дипломатії, спрямовані на ізоляцію України .

В умовах розбудови незалежної держави важливого значення (поряд з укріпленням оборонної та зовнішньополітичної сфер) набувають заходи органів влади щодо забезпечення економічного розвитку держави. Усвідомлюючи значення культурно-духовних факторів у справі консолідації суспільства, влада робила певні кроки й щодо врегулювання культурно-духовного життя. Вперше за декілька останніх сторіч української історії представники державно-управлінських структур сприяли розбудові православних церков і монастирів, що послужило поштовхом для якісних змін у розвитку архітектури, іконографії, малярства. Б. Хмельницький, І. Виговський, Ю. Хмельницький, П. Тетеря й П. Дорошенко послідовно обстоювали “права і вольності” православної церкви в Речі Посполитій, а також православного населення (українців і білорусів) в її межах. Дуже скупі свідчення джерел промовляють про сприяння владних структур розвитку освіти. Кількісне збільшення освічених людей в роки гетьманування Б. Хмельницького відзначив у своїх записках син антіохійського патріарха Макарія П. Алепський, котрий з батьком проїхав у 1654 р. козацькою Украною із заходу на схід104. Значення освіти добре розумів і П. ДоАлеппский П. Путешествие антиохийского патриарха Макария… —

–  –  –

рошенко. Він був твердо переконаний, що “Русь вчитися повинна”, тому у переговорах з Річчю Посполитою домагався відкриття академії у Києві (з правами, які мав Краківський університет), розширення мережі шкіл і друкарень; послідовно обстоював використання української мови у функціонуванні державних та судових установ Речі Посполитої, офіційному листуванні з Військом Запорозьким тощо105. Пізніше аналогічні питання неодноразово піднімалися І. Мазепою, гетьманом в еміграції П. Орликом, в реформаційній програмі К. Розумовського .

Паралельно з оформленням вертикалі державної влади та закладанням системи горизонталей владних відносин відбувалося і формування ідеологічного підґрунтя влади. Прикметно що на початковому етапі революції (січень-травень 1648 р.) Б. Хмельницький та його соратники обмежувалися лише ідеєю політичної автономії для козацької України. Зокрема, під час переговорів у березні 1648 р. української сторони з послами коронного гетьмана М. Потоцького Б. Хмельницький від імені козацької ради порушив клопотання про поновлення давніх козацьких прав і вольностей, усунення з полковничих посад етнічних поляків, щоб при владі були “лише [люди] з їх народу”, а також виведення польського війська із Задніпров’я та України і скасування тут “управління Речі Посполитої”, щоб “вони вільно могли жити за своїми давніми правами”106 .

В більш розгорнутому вигляді цю програму було викладено в переданих гетьманом після здобуття перемог під Жовтими Водами і Корсунем через полоненого М. Потоцького клопотаннях до польського уряду. Передбачалося скасування прав воєвод і старост щодо міст, замків й королівських володінь та підпорядкування Війська Запорозького “лише одному королю”. При цьому україн

<

Мицик Ю. Проблема унії в дипломатичних інструкціях гетьманів

України до урядів Речі Посполитої (середина — друга половина XVII ст. // Warszawskie zeszyty Ukrainoznawcze. — Warszawa, 1997. — С. 100; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII– XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997. — С. 141, 157; Їх же. Українська національна революція середини XVII ст.: проблеми, пошуки, рішення. — К., 1999. — С. 51 .

106 БМЧ. ВР. — № 143. — Арк. 685; БН. ВМФ. — № 6691 .

Становлення національного інституту влади 51 ською стороною висувалися вимоги щодо ліквідації на визволених теренах польських органів влади й існуючого адміністративнотериторіального устрою, а також перетворення козацької України на удільну, з визначеними кордонами державу, очолювану гетьманом107. Упродовж серпня-вересня ці вимоги еволюціонували в ідею виокремлення у складі Речі Посполитої її третього суб’єкта — Руської держави у територіальних межах Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Чернігівського воєводств і Мозирського повіту Великого князівства Литовського .

Наступний крок було зроблено в першій половині 1649 р., коли в результаті переосмислення уроків боротьби українським гетьманом було сформульовано наріжні принципи національної державної ідеї, що стала визначальною у визвольних змаганнях українців на майбутнє, а водночас виокремила й основну сферу владного волепокладання — державотворчу. Як підкреслював М. Грушевський, “козацько-шляхетська програма-тіпітит скінчилася в грудні 1648 р. і Хмельницький і Ко до неї більше не поверталися — хоч прихильників у сеї програми в козацько-шляхетських кругах і далі не бракувало. Програма незалежної від Польщі України від січня 1649 р. вже не сходила з столу Хмельницького…”108. Її засадничі принципи вперше було озвучено гетьманом під час перемовин 20–25 лютого з польським посольством у Переяславі109, а пізніше (кінець квітня) деталізовано під час зустрічі з Г. Унковським у Чигирині110. Боротьба за їх реалізацію розпочалася на початку червня 1649 р., коли Б. Хмельницький вирушив у похід з метою створення незалежного “Руського князівства” на теренах від Перемишля до московського кордону, прагнучи, за визнанням одного з польських дипломатів, “до кінця вигубити

–  –  –

№ 143. — Арк. 744; ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/ІІ. — Арк. 61–61 зв .

108 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІХ. — Ч. 2. — С. 1493, 1494 .

109 АГАД. — Зібрання Браницьких із Сухої. — Спр. № 155/81. — Арк. 70,9 .

–  –  –

ім’я і покоління лядське”111. Відтоді, на думку О. Оглоблина, “головною метою” його діяльності “було вдержати й розбудувати Українську Козацьку державу, оборонити її мілітарно й правно-політично й забезпечити дальший розвиток української нації шляхом поширення української державної влади на всі етнічно укранські землі й охоплення українським політичним та економічним впливом цілого простору між Балтикою й Чорним морем”112 .

Сформулювання державної ідеї зіграло вирішальну роль у розвитку суспільної свідомості від рівня етнічно-культурного ототожнення до національного самовизначення. Проте на шляху її реалізації доводилося долати серйозні перешкоди: конфесійну роз’єднаність нації, силу традиційного егоцентричного спрямування соціально-психологічних стереотипів поведінки тих чи інших верств суспільства, територіальний розкол України, боротьбу угруповань серед еліти, пасивність верхівки православної церкви та інтелігенції, вкрай негативну роль геополітичного чинника, що штовхав до пошуків військово-політичної допомоги ззовні. І все ж, дякуючи волі до боротьби за незалежність і політичному генієві Б. Хмельницького, вдалося добитися в червні 1652 р. де-факто державної незалежності козацької України, не були втрачені перспективи возз’єднання усіх українських земель і досягнення цілковитої незалежності національного державного організму .

Проте різке загострення соціально-політичного конфлікту в Українській державі та посилене втручання сусідніх держав у її внутрішні справи відіграло вкрай негативну роль як у процесі розвитку державної ідеї та її утвердження в суспільній свідомості, так і її реалізації. Вони зумовили глибокий розкол серед елітарної верстви, в середовищі якої, починаючи від кінця 1650-х років, чітко окреслилася тенденція повороту від концепції створення незалежної соборної національної держави до ідеї автономізму, яка виявила свою неспроможність розв’язати українське питання ще 1648 р. Подібні деструктивні настрої серед певної частини владної

–  –  –

верхівки деморалізуюче впливали на позиції козацтва, селянства й міщанства, які все більше зневірювалися в практичній результативності боротьби за державну самостійність .

Процес ідеологічної кризи в політичному просторі України посилився після поразки революції. Незважаючи на спроби окремих представників вищого ешелону влади (згадаємо державотворчі проекти І. Мазепи, Д. Апостола, П. Орлика, К. Розумовського) реалізувати державотворчий потенціал нації, знекровлені в довготривалій і виснажливій боротьбі, розчаровані в її політичних наслідках, морально й психологічно надломлені невдачами патріотичні сили були вже неспроможні вести рішучу боротьбу за національні інтереси .

Згідно з традиціями європейської політичної практики, в якій ідея сакральної суті королівської влади все ще продовжувала зберігати свою чинність і в умовах секуляризаційних тенденцій ранньонової доби, у новосформованому владному просторі України виразно проступає сакральний зміст владарювання, розробляться концепція божественного походження влади гетьмана113 .

Дійсно, в тогочасних джерелах знаходимо чимало підтверджень тому, що в свідомості козацтва утверджується погляд на владу гетьмана як дану від Бога. Божественне походження своєї влади неодноразово підкреслював і сам Б. Хмельницький114. Пізніше натяк на сакральний зміст його влади з’явився і в титулатурі українського володаря: “Богдан Хмельницький, Божою милостью гетман з Войском Запорозьким”115. Прикметно, що саме через обряд освячення Б. Хмельницького на гетьманство, проведений на початку 1649 р. єрусалимським патріархом Паїсієм, відбулося улегітимнення української влади в очах коронованих носіїв монаршого титулу в християнізованому політичному просторі Європи116 .

Плохій С. Божественне право гетьманів… — С. 87–109 .

Воссоединение Украины с Россией. — Т. ІІ. — С. 117–119; 154 .

115 Документи Богдана Хмельницького… — С. 64; Плохій С. Божественне право гетьманів… — С. 95 .

116 Плохій С. Божественне право гетьманів… — С. 97–107; Его же .

–  –  –

Втім, процес еволюції влади виборного і підлеглого “колективній волі” Війська Запорозького гетьмана в освячену Богом владу володаря, волі якого тепер мала підлягати “колективна воля” козацької спільноти, вступив у суперечку з виробленими козацтвом засадничими принципами політичного життя .

Водночас із утвердженням національної державної ідеї в ідеологічній складовій організації національного владного простору все відчутнішими стають тенденції до зміцнення монархічного начала в політичному розвитку України. Як засвідчують джерела, Б. Хмельницький, будучи противником охлократичних традицій Війська Запорозького, став обережно, але послідовно й неухильно проводити курс на впровадження монархічної форми правління .

Насамперед він встав на шлях підпорядкування собі створених полкових і сотенних органів влади та їх перетворення в знаряддя своєї політики, добиваючись точного і вчасного виконання ними розпоряджень і указів центральних владних інституцій. Досвідчений польський агент ксьондз С. Щитницький в одному з листів до Варшави чітко визначив політичну мету діяльності українського уряду: “Задум є у Хмельницького абсолютно й незалежно від жодного монарха панувати і всі ті землі мати у володінні, які починаються від Дністра, йдуть до Дніпра й далі до Московських кордонів…”117. Згодом, прийнявши протекцію царя, гетьман основну увагу приділив розв’язанню двох кардинальних проблем: реалізації ідеї соборності держави та запровадження в ній спадкоємного гетьманства, просуваючи родичів по службових щаблях у різних підрозділах державного апарату .

Постає питання: чому український володар, який, за свідченням джерел, неодноразово іменував себе “князем Русинських провінцій”, “князем всієї Руської землі”118, зрештою відмовляється від реалізації в реаліях ХVІІ ст., здавалося б, такої цілком природної для національної політичної традиції форми, як князівська влада?

столицы и идентичности // Украина и соседние государства в XVII веке / Материалы межд. конф. — СПб., 2004. — С. 131 .

117 БМЧ. ВР. — № 146. — Арк. 241–242; БН. ВМФ. — № 6706 .

118 Мыцык Ю.А. Анализ архивных источников…— С. 35; ЛНБ. ВР. —

–  –  –

В контексті пошуку відповіді на нього згадаємо спостереження М. Грушевського, який, констатуючи часове дистанціювання між політичною практикою Давньоруської держави і формами політичної організації запорозької спільноти, наголошував: “козаччина не перейняла з тих [княжих] часів готових організованих форм самоуправи, бо вони вигасли в руїнах східноукраїнської дезорганізації переходових століть…”119 .

Найімовірніше, добре усвідомлюючи відсутність в Україні соціально-політичної сили, яка виступала б носієм і опорою ідеї князівської влади, а з іншого боку, будучи обізнаним (вочевидь, через спілкування з канцлером Польщі Є. Оссолінським й іншими сановниками, котрі виступали за розширення й зміцнення прерогатив королівської влади) з європейськими політичними теоріями свого часу, що в інтересах раціональної доцільності “стверджували необхідність концентрації влади в одних руках, яка б зібрала разом розхитаний духовний і соціально-політичний світ”120, Б. Хмельницький обрав інший шлях. Не маючи відповідної соціальної опори для запровадження монархічного механізму влади (а саме це, зважаючи на досвід Європи, могло б забезпечити цілком реальні перспективи для зміцнення й піднесення Української держави), він приділяє велику увагу формуванню його ядра — власного клану121. З іншого боку, як свідчать джерела, гетьман не відмовлявся від практики збирання старшинських рад. Протягом 1656–1657 рр. вони скликалися щонайменше 5 разів. Б. Хмельницький розумів необхідність дотримання традиційних атрибутів, що підтверджували б в очах козацтва легітимність прийнятих рішень, хоча сама процедура їх схвалення чимдалі більше формалізувалася. Водночас слід зазначити, що український володар таГрушевський М. Історія України-Руси. — Т. VII. — К., 1995. — С. ІХ–Х .

Деталініше про це див.: Рассел Б. История западной философии. — М., 1993. — Т. 2. — С. 65; Виноградов А. Государственно-политические “коды” Востока и Запада // Международные процессы. Журнал теории международных отношений и мировой политики. — 2013. — Т. 11. — № 1 (32) .

121 Дашкевич Я. Клан Хмельницького — легенда чи дійсність? // Укра

–  –  –

кою лінією політичної поведінки, по суті, легалізував в функціональній системі владарювання задіянність при вирішенні питань першочергового значення механізмів політичного компромісу, що пізніше ефективно використовували його наступники на булаві, зокрема, І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа .

Намагання Б. Хмельницького запровадити в політичній системі України інститут монархії повністю відповідало провідним тенденціям організації ранньомодерного політичного простору. Нагадаємо, що європейськими зверхниками процес монархізації влади і державного устрою ототожнювався з процесом дехристиянізації Європи і сприймався як дієвий механізм забезпечення “балансу в структурах влади”. Абсолютизація владних важелів в європейській політичній культурі, починаючи з кінця ХVІ ст., не розцінювалася як узурпація влади, навпаки, за спостереженнями сучасних вчених, “абсолютні монархії посилили державу раннього нового часу в територіально-політичному, правовому, економічному і культурному відношеннях”122. Унормування інституту монархії на всьому територіальному ареалі Європи та визнання монархічної форми правління як найбільш ефективної пояснюється, зокрема, тим трагічним досвідом, який довелося винести європейському суспільству з політичної практики т. зв. доверсальського періоду організації державного життя, зокрема, республіканізму доби революційних потрясінь середини ХVІІ ст.123, який для більшості європейців асоціювався “з відсталістю, з одного боку, і кризою та анархією з другого”124 .

Не міг не розуміти руйнівних для української державності наслідків “козацької вольниці” й охлократичної стихії і Б. Хмельницький. Однак всі його спроби повернути Українську державу на модернізаційний шлях суспільно-політичного розвитку не увінчалися успіхом. Ті суттєві позитивні зміни в суспільній психології українців, які спостерігалися на піку піднесення боротьби за дерИвонина Л.И. Монархизация правителей и государств Класичес

–  –  –

жавно-національну незалежність, виявилися нетривкими. Запропонована гетьманом нова форма політичного урядування, яка б мала в найближчій перспективі забезпечити політичну стабільність і піднесення життєво важливих для успішної реалізації державотворчої програми сфер, не знайшла в тогочасному українському суспільстві серйозної соціальної чи політичної опори. Вона трималася переважно на титанічній постаті самого гетьмана та на підтримці вузького кола його однодумців .

Унікальна ситуація щодо відродження державного інституту влади складається після 1676 р. в Правобережній Україні. Причому, ініціатива реанімації на її теренах ідеї українського монархізму інспірується ззовні, а саме: правлячими колами Стамбула. Доказом цього слугують, зокрема, присутність у титулі поновленого на гетьманстві Ю. Хмельницького словосполучень “князь удільний Руський”, “князь Малоруської України”, “руський монарх” тощо125, а також повідомлення лівобережному гетьману І. Самойловичу запорозького кошового І. Сірка від початку липня 1677 р. про те, що “Хмельницького зроблено князем України, і князівство його буде віднесене до таких же удільних, як і інші князівства турецького царства”126 .

Починаючи з весни 1677 р., новопоставлений гетьман докладає максимальних зусиль, щоб поширити свою владу на всю територію Правобережної України, що до Андрусівського перемир’я входила до складу козацької держави. Вже перші політичні кроки Ю. Хмельницького викликали занепокоєння в польського уряду, який через своє посольство у Стамбулі звернувся до султана з вимогою про повернення Речі Посполитій її колишніх правобережних володінь і заборони Ю. Хмельницькому титулуватися “князем Сарматії”127. Проте султан не дише відхилив ці пропозиції,

–  –  –

Арк. 234; Мицик Ю. Юрій Хмельницький // Володарі гетьманської булави. — С. 248 .

126 Цит. за: Яворницький Д. Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків // Іван Сірко: Збірник. — К., 1992. — С. 86 .

127 Wjcik Z. Rzeczpospoita wobe Turcji i Rocji 1674–1679. — Wrocaw,

–  –  –

а й при ратифікації Журавнинського договору (квітень 1678 р.) недвозначно наголосив на тому, що Правобережжя, будучи турецьким володінням, віддається в управління козакам128. Не менш наполегливо, ніж Варшава, намагалася перешкодити державотворчим планам правобережного правителя і Москва, яка у березні 1679 р. фактично підтримала акцію І. Самойловича, спрямовану на обезлюднення правобережних теренів. “…всі жителі ржищівські, драбівські, білозерські, таганківські, черкаські на цей бік зігнані, і від ворога відхилені, а міста й села, містечка і присілки їх, де вони раніше жили на тому боці, всі без останку спалені”129, — повідомляв до Малоросійського приказу лівобережний гетьман про результати проведеної ним безпрецедентної операції .

Незважаючи на критичність свого становища, яка виникла внаслідок прорахунків у внутрішній політиці, а також рішучої протидії з боку Росії та Польщі, Ю. Хмельницький протягом 1679– 1680 рр. продовжував добиватися від Варшави визнання Українського князівства. Тим часом активізувалися переговори між Османською імперією та Російською державою, у ході яких султан знехтував ідеєю створення в Правобережній Україні удільної політичної одиниці. Після підписання у січні 1681 р. відповідної турецько-російської угоди Ю. Хмельницького було викликано до Стамбула, й подальша його доля залишається невідомою .

Разом з тим, зазнавши невдачі в спробах створити під своєю протекцією Українське князівство, турецький уряд вирішив все ж зберегти на Правобережжі залишки державного життя у формі автономного гетьманства, прилученого до Молдавії. Однак уже з 1686 р. Стамбул фактично усувається від безпосередньої підтримки власної ж ідеї .

Крикун Н. Административно-территориальное устройство Правобережной Украины в XV–XVIII вв. Границы воеводств в свете источников. — Киев, 1992. — С. 19; Wjcik Z. Rzeczpospoita wobe Turcji i Rocji… — S. 131–133 .

129 Костомаров Н.И. Руина // Костомаров Н.И. Исторические моно

–  –  –

Відразу після смерті Б. Хмельницького козацька Україна повернулася до стагнаційної стадії відпрацьованої ще в політичній системі Київської Русі мобілізаційної моделі суспільного розвитку130, коли на арену політичного життя виходили зароджені в елітарному середовищі відцентрові тенденції. Українська державна еліта, яка в своїй масі відкидала нові ідеї й прагнула домогтися утвердження республікансько-олігархічної форми правління, відкрито почала саботувати процес монархізації. Після приходу до влади в результаті здійсненого у жовтні 1657 р. державного перевороту І. Виговського провідну роль знову стала відігравати представницька генеральна (військова) рада. Процес децентралізації влади почав поширюватися з вищого на регіональний і місцевий рівні. Козаки почали обирати сотників, а в окремих полках і полковників. Попри певні відмінності, республіканська форма правління продовжувала зберігатися у Правобережному і Лівобережному Гетьманатах та на Запорожжі. Класичних рис вона набула на Правобережжі в роки правління П. Дорошенка, якому вдалося поднати сильну гетьманську владу з ефективним функціонуванням генеральних і старшинських рад .

В цілому політичний процес, особливо у періоди правління Б. Хмельницького та П. Дорошенка, характеризувався вчасним реагуванням влади на зміни політичних ситуацій, причому ставка робилася переважно не на примус, а на пошук компромісів, спроможних консолідувати суспільство і зберегти цілісність України .

Слід також відзначити соціально-політичну активність козацтва й поспільства, які гостро (часто зі зброєю в руках) реагували на спроби владних структур обмежити чи скасувати ті чи інші завоювання революції. Водночас вони всіляко підтримували заходи влади по обстоюванню державного суверенітету України .

Разом з тим, І. Виговський та його оточення, припустившись ряду прорахунків щодо розв’язання конфлікту з опозицією, своїми непродуманими діями спровокували громадянську війну, започаткувавши тим самим незворотні відцентрові процеси у козацькій Україні. Починаючи з 1663 р., визначальною рисою політичного 130 Андреев Д., Бордюгов Г. Пространство власти // Родина. — 2014. — № 6 .

Український політичний проект XVII cт .

життя став поліцентризм політичної влади, обумовлений розпадом унітарної держави на три відсепарованих від єдиного політичного організму утворення, часто відмінних за своїми зовнішньополітичними орієнтаціями. З другої половини 60-х — у першій половині 70-х років XVII ст. подолання політично-територіальної роздробленості перетворилося на одну з найголовніших проблем для української влади. Двічі, як зазначалося, у 1668 і 1674 рр .

держава возз’єднувалася, проте закріпити цей успіх (переважно через втручання сусідніх країн) не вдалося. У 1676 р. Правобережний Гетьманат взагалі припинив своє існування. Запорожжя, відособлюючись від Гетьманщини, прийняло назву “Військо Запорозьке Низове” .

Введення після 1654 р. в український владний простір нового політичного гравця — російського самодержця, репрезентованого низкою російських управлінських інституцій (інститути воєвод та царських резидентів, воєнні гарнізони, Перша та Друга Малоросійські колегії тощо), істотно скоригувало правила гри на полі влади. Роздмухування деструктивних настроїв у середовищі укранської еліти, неприховане втручання у внутрішні українські справи, насаджування в національну свідомість російських ціннісних імперативів, кореляція призначень на управлінські посади в Гетьманщині, зрештою насильницьке руйнування основ національного інституту влади — такими були основні вектори інкорпорування українського політичного тіла в загальноімперські територіально-адміністративні та культурні обшири. Особливо ці процеси посилилися в часи правління Петра І й наступний за цим період .

Мова вже йшла не про часткові й обмежені акції, а про широкомасштабний наступ на особливості політичних структур України .

На відміну від попереднього часу, коли нововведення, як правило, стосувалися лише верхівки політичної піраміди, починаючи з 1750-х років, вони почали поширюватися вже на її нижчі ланки .

Проте державницькі традиції не були повністю витіснені з політичних програм українських урядів. Досить стійкими на зламі XVII–XVIII ст. вони залишалися, зокрема, на Правобережжі. З кінця 1670-х років місцевою елітою (нехай і під егідою річпосполитських владних структур) виношуються проекти поновлення в краї Становлення національного інституту влади 61 українських національних інституцій. У 1684–1685 рр. розпочинається відновлення козацького полкового устрою на землях між Тясмином, Тікічем і канівським Поліссям з притаманною йому формою організації центральної і місцевої адміністрації .

С. Палій та його соратники територію, зайняту козацькими полками, вважали, по суті, окремим політичним утворенням, практично незалежним від королівської влади. Протягом 90-х років XVII — початку XVIII ст. тут відбувався неухильний процес відродження виробленої в умовах революції моделі української державності, що супроводжувався активною національно-визвольною боротьбою за унезалежнення краю від Польщі та об’єднання з Лівобережною Гетьманщиною в єдину державу. Цей процес (з різною амплітудою активності) тривав до середини 1704 р., коли внаслідок військово-політичного втручання лівобережного гетьмана І. Мазепи з арени політичного життя Правобережної України підступно було усунуто фастівського полковника. Відтоді регіон фактично до 90-х років XVIII ст. (період реставрації національних владних структур у роки Коліївщини, на жаль, виявився нетривалим) було підпорядковано чинним річпосполитським управлінським структурам, чому значною мірою прислужилися місцеві владні осередки .

Чимало для зміцнення гетьманської влади у Лівобережжі зробив Д. Многогрішний. Йому вдалося зупинити процеси руйнування соціально-економічної системи Гетьманату, добитися політичних поступок з боку Москви, пришвидшити прилучення до Лівобережжя Києва з округою131. Інтересами України перш за все керувався І. Самойлович, взявши курс на створення аристократичної держави з міцною гетьманською владою та рішуче протидіючи претензіям Запорожжя на політичну окремішність .

Протест проти ініційованих російською стороною нововведень висловлював І. Скоропадський, який у травні 1722 р. прибув до Петербурга і спробував переконати Петра І у відсутності підстав для проведення в Україні перетворень, запровадження Малоросійської колегії, намагався відстояти права козацької держави, Крип’якевич І.П. Історія України. — Львів, 1990. — С. 205–206;

–  –  –

передбачені договором 1654 р., які, на його думку, і далі залишалися незмінними “до мого уряду гетьманського”132 .

Відбиваючи інтереси тих українських патріотів, які були налаштованими відстояти автономію України, наполегливо проводив проукраїнську політику П. Полуботок, намагаючись протидіяти заходам президента Малоросійської колегії С. Вельямінова, спрямованим на захоплення всієї повноти влади. Протягом другої половини 1722 — на початку 1723 рр. наказний гетьман видав низку актів, що торкалися змін у судочинстві. Зокрема, передбачалося узаконення принципу колегіальності при організації судового процесу; проведення певної формалізації суду; встановлення порядку подачі апеляцій; запровадження інституту асесорів Генерального суду; зосередження судових функцій у Генеральній військовій канцелярії тощо133. Наприкінці 1722 р. він порушив перед російською владою клопотання про обрання гетьмана “вільними голосами”134 Фінальна спроба зміцнення інституту гетьманства, який, по суті, “уособлював сутнісне сприйняття власне самої української ранньомодерної держави”135, випала на долю останнього легітимно обраного гетьмана К. Розумовського. Під впливом і за підтримки патріотичного угруповання еліти, котре прагнуло легальними легітимними способами зберегти й розширити автономію Гетьманщини, йому вдалося здійснити низку перетворень, спрямованих на розширення самостійності державно-адміністративного апарату, загальмування інкорпораційних процесів, а також підпорядкувати своїй владі Запорожжя, що відкривало шлях до подолання його політичної відрубності. Проте з його відстороненням від булави національний інститут влади фактично припинив своє існування .

Источники малороссийской истории, собранные и изданные Д.Н. Бантыш-Каменским. — Ч. 2. — М., 1859. — С. 317–320 .

133 Горобець В.М. Судова реформа в Україні 1722–1727 рр.: передумови, альтернатива, результати // Українська козацька держава… — Вип. 2. — Черкаси, 1992. — С. 86–87 .

134 Коваленко О. Павло Полуботок // Володарі гетьманської булави. —

–  –  –

В умовах становлення нової соціальної основи національної політичної системи (одночасно з перерозподілом форм власності на землю та земельного фонду на користь селянства в соціальній структурі суспільства було ліквідовано стан великих і середніх землевласників; різко скоротилася чисельність дрібної шляхти;

керівна роль у політичному житті держави перейшла до козацької старшини; зміцнився статус православного духовенства; провідну роль у житті міст стали відігравати представники українського етносу і пришвидшився процес формування нової еліти) на центральну владу покладалося важливе завдання формування якісно відмінної від існуючої в Речі Посполитій моделі відносин державних управлінських інститутів із соціальними спільнотами .

В специфічних українських реаліях XVII ст. одним із першочергових завдань у сфері соціальної політики виступало врегулювання конфесійних та етнічних питань. Від самого початку революції очолюваний Б. Хмельницьким уряд намагався запобігти етнічним чисткам й масовому винищенню іновірців. Б. Хмельницький був переконаний, що “є один Бог і одна християнська віра”, і дотримувався принципу: “хто і як хоче, хай вірить”1. Подібні погляди поділяли й інші гетьмани. У. Вердум помітив у ряді міст і містечок співіснування церков і костьолів (Бар, Шаргород, Керниця, ІллінДокументи Богдана Хмельницького… — С. 73, 196 .

Український політичний проект XVII cт .

ці), зокрема, у Барі діяли 3 костьоли, 2 церкви й синагога, а в Шаргороді — костьол з францисканським монастирем, у якому був один чернець2. Певних обмежень через свою відверто пропольську позицію зазнала тільки греко-католицька церква, яка, незважаючи на відсутність категоричної заборони своєї діяльності з боку центральної влади, на теренах козацької України практично припинила своє існування3 .

Намагаючись знайти порозуміння з українською шляхтою, щоб залучити її до визвольної боротьби і при цьому зберігати політичне домінування козацтва, Б. Хмельницький повів гнучку політику щодо шляхетського стану. Саме з такою метою він розпочав пошук контактів з руським воєводою князем І. Вишневецьким, київським воєводою Я. Тишкевичем, а згодом із сандомирським воєводою князем В.Д. Заславським, коронним стражником Самійлом Лащем та іншими представниками сполонізованої й покатоличеної шляхетської верхівки, йшов на поступки середній і дрібній шляхті в питаннях збереження її майнових прав. Водночас джерела зберегли красномовні свідчення лояльного ставлення української влади до польського поспільства й тих шляхтичів, що “співчували русинам”4. Однак перехід представників шляхетського ста

–  –  –

Горобець В. Козацький гетьманат у соціополітичній структурі Речі Посполитої: проект устроєвої моделі гетьмана Павла Тетері з року 1664 // Молода нація: Альманах. — К., 2000. — № 1. — С. 43–44;

Його ж. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації:

стосунки з Москвою та Варшавою 1654–1665. — К., 2001. — С. 423;

Заборовский Л.В. Католики, православные, униаты. Проблемы религии в русско-польско-украинских отношениях конца 40-х–80-х гг .

XVII в.: Документы. Исследования. — М., 1998. — Ч. 1. — С. 51; Історія церкви та релігійної думки в Україні. — Кн. 3. — С. 73–90; Мицик Ю. Проблема унії в дипломатичних інструкціях гетьманів Украни до уряду Речі Посполитої (середина — друга половина XVII ст.) // Warszawskie zeszyty Ukrainoznawcze. Warszawa, 1997. — Т. IV– V. — С. 93–99 .

ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 189/ІІ. — Арк. 185; Центра

–  –  –

ну на службу Українській державі, незважаючи на всі зусилля центральної влади, так і не набув масового характеру. Втративши владні важелі й змушена пристосовуватися до нової державної структури (обіймання тієї чи іншої посади передбачало перехід на козацьку політично-ідеологічну платформу), шляхта позбавилася колишньої провідної ролі в суспільстві й, незважаючи на спроби урядів І. Виговського та П. Тетері за допомогою Польщі поновити її правове становище, до кінця революції продовжувала залишатися лише привілейованою соціальною групою, за якою зберігалося право користуватися земельними наділами (включаючи матки з підданими) з дозволу влади .

Незрівнянно більше уваги приділялося владою козацтву. З самого початку розбудови держави її центральні й місцеві управлінські структури формувалися власне з його представників. Тому не випадково уряди всіх гетьманів (за певним винятком І. Виговського й П. Тетері) дбали перш за все про обстоювання станових інтересів козацтва та легітимацію його ролі політичного лідера нового суспільства. Перед ними стояло кілька складних проблем, які виникли в ході революції і вимагали свого розв’язання. Насамперед це правове розмежування з масами покозаченого поспільства. Першу спробу у цьому напрямі влітку 1650 р. зробив Б. Хмельницький, намагаючись обмежити склад козацтва 40 тис .

реєстровиків5. Наступні гетьмани також виношували плани відокремити козацтво від покозачених мас. Однак опір нереєстрових козаків, покозачених селян і міщан, постійна загроза продовження воєнних дій спонукали їх відмовитися від своїх намірів. Козацтво Документи Богдана Хмельницького… — С. 323; Апанович О. Укрансько-російський договір 1654 р.: Міфи і реальність. — К., 1994. — С. 20–23; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 180–181;

Федорук Я. Універсали та листи Богдана Хмельницького (11 документів) // Україна модерна. — Львів, 1996. — Ч. 1. — С. 137; Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. — С. 185, 196; Яковлів А .

Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 року // Переяславська рада 1656 року… — С. 114 .

5 Документи Богдана Хмельницького… — С. 179 .

Український політичний проект XVII cт .

продовжувало залишатися відкритим для інших станів і груп суспільства .

Ледь не від початків свого функціонування влада опинилася перед непростою проблемою внутрішньої консолідації козацького стану, подолання роз’єднаності козацької старшини. Найуспішніше у цьому напрямі діяв Б. Хмельницький, котрий, з одного боку, запобігав загостренню суперечностей, а з іншого — ефективно протидіяв спробам окремих груп козацтва, зокрема, запорожців й голоти, домогтися реалізації своїх намірів шляхом внутрістанової боротьби .

Після смерті Б. Хмельницького, попри зусилля його наступників, особливо уряду П. Дорошенка, так і не вдалося згуртувати старшин навколо ідеї збереження єдності козацької України. Різні соціальні й зовнішньополітичні орієнтації, перевага регіональних, групових й вузькоегоїстичних інтересів втягували їх у братовбивчий вир міжусобиць. До того ж, внаслідок помилок І. Виговського спалахнув збройний конфлікт між городовими козаками і запорожцями й окреслилося регіональне протистояння правобережного й лівобережного козацтва, що під впливом геополітичного фактору стало однією з найважливіших причин розпаду козацької України на три державні утворення, а в кінцевому рахунку і поразки революції .

Сказалося взнаки і недостатнє усвідомлення урядами тієї небезпеки, що таїло в собі (особливо з початку 70-х років XVII ст.) перетворення козацької старшини і заможного козацтва у землевласників, котрі набували земельні володіння або у формі тимчасової власності “на ранг”, як винагороди від гетьмана й царя за службу у Війську Запорозькому, або приватної власності (“зуполне”, “на вспартя дому”, “на подпору дому”), придбаної за допомогою купівлі. До останньої належали й маєтки, надані польською Короною6. Тим самим козацький стан, з одного боку, роз’їдався Пам’ятники історії Східної Європи. Джерела XV–XVII ст. — Т. V: Руська (Волинська) метрика. Книга за 1652–1673 рр. — Острог — Варшава — Москва, 1999. — С. 109–110, 119–130, 140–143, 158–167, 239–240, 250–252, 254–255, 264, 401–402; Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України… — С. 71–83; ГриЗаходи влади щодо забезпечення функціонування… 67 з середини через те, що дана група козацької верхівки, пориваючи з традиційними козацькими політичними цінностями, зближалася з шляхтою, а з іншого, створювалися сприятливі умови для наростання суперечностей в середині козацької спільноти, що породжувало гострі соціальні конфлікти .

Далеко не завжди конструктивно складалися взаємовідносини української центральної влади з такою суспільною інституцією, як православна церква. Усвідомлюючи виняткове значення православ’я у національно-визвольній боротьбі й розбудові національного державного організму і намагаючись залучитися підтримкою з боку православного кліру своєї політичної програми, Б. Хмельницький відразу ж виступив на захист його інтересів. Під загрозою смертної кари він заборонив не тільки поспільству, але й козацтву, втручатися “в справи духовниє церковниє свящєнническиє” чи ображати “священников духовних отцов своїх”. “... Я владзою гетманства моєго, а іменем всего войска, — підкреслював гетьман в універсалі від 5 березня 1649 року миргородському і прилуцькому полковникам, — таковим смілцом за оскарженем ся і доводом слушним не тилко о битє, але і о наймнійшую словную в непристойном поступку зневагу на духовних богомолцов наших росказую такових на горле карати і до мене таковиє справи не доносячи...”7. Він же щедро обдаровував монастирі земельними володіннями, зобов’язуючи підданих виконувати “звикле послушенство”. Допускалося духовенство й до політичної діяльності, зокрема, воно могло брати участь у роботі військових і старшинських рад, старшинських з’їздів тощо. Без істотних змін ця політика продовжувала проводитися і наступниками Б. Хмельницького, особливо П. Дорошенком. Зі свого боку, духовенство (насамперед нижче) відігравало важливу роль не лише в ідеологічному обґруншко В. До суспільної структури Хмельниччини // До 300-ліття Хмельниччини… — С. 42–43; Гуржій О.І. Еволюція соціальної структури селянства Лівобережної та Слобідської України (друга половина XVII– XVIII ст.). — К., 1994. — С. 10–13, 15–17; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 183–195; Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII–XVIII ст.). — К., 1995. — С. 10–20 .

Документи Богдана Хмельницького… — С. 108 .

Український політичний проект XVII cт .

туванні мотивів боротьби поспільства й козацтва проти Речі Посполитої, але і в її організації та навіть у керівництві нею (подібні окремі випадки фіксуються в 1648–1652 рр. ) .

Разом з тим, існують цілком серйозні підстави щодо неоднозначної оцінки участі вищих православних ієрархів в політичному житті козацької держави. Зокрема, якщо П. Дорошенку вдалося знайти повне порозуміння з Йосифом Тукальським щодо перспектив розвитку козацької України, то один із його попередників на київській митрополичій кафедрі Сильвестр Косов демонстрував непоодинокі спроби втручання у функціонування полково-сотенних органів влади й проведення самостійної політичної лінії стосовно Речі Посполитої й Російської держави, що вносило певну напругу у його стосунки з Б. Хмельницьким. Лише після укладення українсько-російського договору 1654 р., коли гетьман зайняв рішучу позицію в обстоюванні автокефалії української православної церкви, київський митрополит нарешті визнав його володарем козацької України8. Однак смерть у 1657 р. Б. Хмельницького й С. Косова, від’їзд нового митрополита Д. Балабана 1658 р. з Києва, ослаблення гетьманської влади у кінці 50-х — першій половині 60-х років, відверте втручання Москви і російських воєвод у церковні справи (воєвода Трубецькой восени 1659 р. наважився призначити місцеблюстителем митрополії чернігівського єпископа Л. Барановича), з одного боку, послаблювали позиції вищих церковних ієрархів, з іншого — сприяли оформленню угруповання (переважно москвофільського) духовенства, яке, почало активно втручатися у державно-політичні справи Лівобережної Гетьман

<

Акты ЮЗР. — Т. Х. — С. 709; Когут З. Проблема автономії Українstrong>

ської Православної Церкви в Гетьманщині (1654–1780-ті роки) // Когут З. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. — К., 2004. — С. 119; Оглоблин О. Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654 року // Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. — Нью-Йорк — Київ — Торонто, 1995. — С. 117– 130; Сисин Ф. Хмельниччина та її роль в утворенні модерної укранської нації // Укр. іст. журн. — 1995. — № 4. — С. 71; Харишин М.В. Богдан Хмельницький та українська православна церква // Укр. іст. журн. — 1995. — № 4. — С. 92–99; № 5. — С. 57–65 .

Заходи влади щодо забезпечення функціонування… 69 щини. Посилення його впливів, на думку деяких дослідників, породило феномен “двовладдя світської та духовної еліти”, яке тривало тут до 1685 р., тобто до фактичного підпорядкування українського православ’я Московській патріархії9 .

Не були простими і стосунки центральної та місцевої влади з міщанами. Попри те, що гетьмани (за винятком І. Брюховецького, який зробив невдалу спробу позбавити міста самоврядування з метою підпорядкувати їхніх жителів своїй юрисдикції), починаючи від Б. Хмельницького, дотримувалися політики збереження магдебурзького права, підтримували міське самоврядування й залучали час від часу війтів і бурмистрів до роботи старшинських рад, на місцях спостерігалася тенденція, що засвідчувала прагнення полково-сотенної влади поставити у залежність від себе жителів магдебурзьких і ратушних міст, обкладати їх податками, змушувати виконувати різні повинності тощо. Навіть при Б. Хмельницькому великі міста (Київ, Переяслав, Чернігів, Ніжин), які традиційно володіли магдебурзьким правом, не вірили у можливість гарантій української влади щодо недоторканості їх привілеїв. Не випадково вони зверталися у 1654–1655 рр. безпосередньо до царя з проханнями підтвердити чинність магдебургії з тим, щоб відповідними грамотами “захищатися” і не мати над собою “більше панів”. У наступні роки подібні клопотання перед російською стороною порушувалися й громадами інших міст (переважно Лівобережжя)10 .

В системі взаємодії державної влади із соціальними спільнотами важливе місце відводилося політиці уряду щодо селянства .

Історія церкви та релігійної думки в Україні. — Кн. 3. — С. 91–94;

Ричка В.М., Салій К.І. Духовенство. — С. 365–367 .

10 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток… — С. 21–22, 213– 214; Горобець В. «Волимо царя східного...». Український гетьманат та російська династія до і після Переяслава. — К., 2007. — С. 251– 252, 255–257; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 196–207;

Романовский В.А. Развитие городов Левобережной Украины после воссоединения с Россией (во второй половине XVII века) // Воссоединение Украины с Россией: Сб. статей. — М., 1954. — С. 409–420; Швыдько А.К. Борьба городов Украины… — С. 33–53, 69–73; Ее же. Социальные отношения и классовая борьба в городах Левобережной Украины… — С. 32–42 .

Український політичний проект XVII cт .

Взявши масову участь у революційних подіях, останнє рішуче виступало проти панування шляхетського стану, підданства й повинностей, за особисту свободу й право вільно користуватися результатами важкої праці. Існують сотні свідчень джерел, що селяни “не хотіли бути підданими панів”, палко бажали “стати вільними”. Їм вдалося домогтися ліквідації заснованої на підневільній праці фільваркової моделі господарювання й утвердження індивідуальних селянських й козацьких господарств, що ґрунтувалися на праці вільної особи на вільній землі. У їхньому світобаченні сформувався цілком земний ідеал — набуття козацького імунітету (прав і свобод). Прагнення до його реалізації й стало потужним генератором соціальної активності селянства .

На перших порах (червень — липень 1648 р.) Б. Хмельницький намагався безуспішно взяти під контроль розгортання соціальної боротьби селян, вважаючи за можливе збереження існуючої моделі відносин між ними і шляхтою. Проте логіка подій війни переконала його, що шляхта беззастережно підтримує польський режим. Це обумовило той факт, що гетьман не лише відмовився від наміру вгамовувати селянський рух, а й почав сприяти його розгортанню. Враховуючи потужний спротив поспільства відродженню дореволюційних порядків, Б. Хмельницький визнав козацькі права за покозаченими селянами і міщанами, залишаючи їх у війську. Під час переговорів у Переяславі гетьман вперше офіційно заявив польській стороні, що не “відступиться від черні”, бо “то права рука нашая, котрі не витерпівши хлопства, пішли в козаки”11. Після перемоги під Батогом (червень 1652 р.) гетьман дефакто визнав основні завоювання селян: особисту свободу, право власності на землю й вступу до козацького стану12, що ознаменувало успішне завершення Селянської війни на теренах козацької України. Припускаємо, що у 1657 р. тільки 2–3% селян Гетьманщини перебувало в особистій залежності від світських і церковно-мона

–  –  –

стирських землевласників. Решта користувалася здобутками Селянської війни й не переобтяжувалася податками з боку держави13 .

Розпад козацької України 1663 р. на два Гетьманати зумовив певні відмінності у політичних відносинах влади з селянством в кожному з них. У Лівобережжі, попри те, що окремі старшини, шляхтичі й монастирі набували маєтності, уряд не вживав заходів, спрямованих на позбавлення селян попередніх завоювань. Хоча і відбувалося певне обмеження прав окремих груп, зростання податків, відродження особистої залежності (приватні, монастирські й рангові селяни), все ж до кінця революції переважна більшість селянства користувалася здобутими свободами14. Дещо інакше ці відносини складалися у Правобережжі. Курс П. Тетері на відновлення шляхетського землеволодіння й підданства селян шляхті викликав тут у 1664–1665 рр. масове повстання, яке коштувало йому гетьманства. Враховуючи непримиренність позицій поспільства, новий гетьман П. Дорошенко, всупереч статтям Підгаєцьких пактів (осінь 1667 р.), відмовився впускати до володінь шляхту й урядників під тим приводом, що вже понад 20 років козаки “без дідичних панів, старост і урядників жили і в жодному випадку не можуть бути у підданстві й послушенстві панів”15. Проте у результаті воєнних дій першої половини — середини 70-х років, що вщент зруйнували Правобережжя16, чисельність місцевого селян

–  –  –

Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток… — С. 21–22, 72– 86, 165–187, 202–209; Гуржій О.І. Еволюція соціальної структури селянства... — С. 10–27; Його ж. Еволюція соціальної структури селянства Лівобережної, Слобідської та Південної України // Історія українського селянства: Нариси в 2 т. — К., 2006. — Т. 1. — С. 245–251; Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України… — С. 67–73; Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини… — С. 15–19 .

15 АГАД. — Ф. 3. — Спр. № 25. — Арк. 60 .

16 Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. — К., 1999. — С. 262–264;

–  –  –

ства зменшилася майже у 20 разів у порівнянні з 1648 р., і воно перетворилося у невелику соціальну групу .

У вибудові системи відносин між суспільством і владою урядами доволі широко використовувалися механізми примусового впливу. Реалізовуючи своє право на монопольне застосування примусу, Б. Хмельницький та його наступники переслідували мету збереження структурованості суспільства й існуючої системи соціально-економічних відносин, реалізації прийнятих генеральною радою чи гетьманами ухвал, розв’язання соціально-політичних конфліктів, придушення деструктивних виступів тощо. Примус було покладено також в основу вироблення загальноприйнятих правил поведінки (їх виконання ставало обов’язковим або для всього населення, або його окремих груп та індивидів, або для посадових осіб), що регулювалися відповідними нормативними установками .

Від самого початку революції нова українська влада зіштовхнулася з комплексом проблем, пов’язаних із необхідністю організації власної господарської структури, яка б відповідала економічним інтересам нової української спільноти. Слід зауважити, що перебудова економічної сфери17 ніколи не обмежується лише переакцентацією пріоритетності тих чи інших господарських галузей, нарощуванням їх виробничих спроможностей, технічним переоснащуванням та втягуванням у виробничий процес значного людського потенціалу. При цьому неодмінно порушується — з позитивними чи негативними наслідками — відлагоджена на попередньому етапі система торговельно-економічних зв’язків; змінюються координати, в яких формуються відносини між суб’єктами господарської діяльності, а також сам їх характер; заторкуються

Про специфіку господарювання на українських землях у складі

Речі Посполитої та пов’язаного з цим стану економіки, а також подальше формування відмінних соціально-економічних систем див., наприклад: Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. — Львів, 2002; Midzy Zachodem a Wschodem. — T. IV: ycie gospodarcze Rzeczypospolitej w XIV-XVIII wieku / Materialy konferencji naukowej. — Torun, 2007; Rusiski W. Gospodarka i spoeczestwo w Polsce w okresie pzofeudalnym (XVI–XVIII w.). — Pozna, 2008 та ін .

Заходи влади щодо забезпечення функціонування… 73 ментально-свідомісний рівень та культура виробництва тощо .

Саме ці питання і потребували свого нагального адміністративного врегулювання .

Контури економічної політики очолюваного Б. Хмельницьким уряду пунктирно окреслилися вже на кінець 1648 р. Насамперед відзначимо, що гетьман намагався запобігти руйнації міст і містечок як осередків ремесел, промислів і торгівлі, а відтак суворо забороняв полковникам “свавілля чинити, міста палити й руйнувати”. Окремі з них (Меджибіж, Львів й ін.) він брав під свій захист, визнавав за ними право на самоврядування18. Старшин зобов’язував стежити за тим, щоб містам, які переходили під владу Війська Запорозького, не завдавалося “найменшої кривди”19. Водночас на визволених територіях впроваджувалися заходи, спрямовані на охорону життя, майна й власності різних груп населення. Зокрема, починаючи з червня 1648 р., Б. Хмельницький видав низку універсалів на захист маєтностей і землеволодіння православної церкви, яку розглядав як духовну опору українського суспільства, а також на підтримку інтересів деяких магнатів і шляхтичів, торговців і купців20 .

Певний час українська влада ще не усвідомлювала повною мірою небезпеки, яку приховувало збереження економічних підвалин (включно з фільварковим господарством) дореволюційної моделі господарювання на селі. Тому, уклавши у кінці листопада

БМЧ. ВР. — Спр. № 2576. — Арк. 196, 270; БН. ВМФ. — № 11013;

ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/ІІ. — Арк. 121 зв., 126 зв.; Документи Богдана Хмельницького…— С. 67, 654; Голобуцький В.О. Соціально-економічна політика гетьманської адміністрації // Укр. іст. журн. — 1979. — № 1. — С. 32; Мыцык Ю. Новые документы Б. Хмельницкого об антифеодальной борьбе народных масс на Украине и социальной политике гетманской администрации в период освободительной войны украинского народа 1648– 1654 гг. // Актуальные проблемы аграрной истории Украины: Сб .

науч. трудов. — Днепропетровск, 1980. — С. 181 .

19 Грабовецький В.В. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648–1654 рр. — К., 1972. — С. 73–74 .

20 Документи Богдана Хмельницького… — С. 54, 55, 61, 63, 88, 196,

–  –  –

1648 р. Замостянське перемир’я з Річчю Посполитою, гетьман дозволив шляхті повертатися до своїх маєтків на визволеній укранським військом території. Однак вже наприкінці лютого 1649 р., враховуючи зростаючий спротив населення, він заборонив їй з’являтися у володіннях, що опинилися в кордонах утвореної Укранської держави21. Виразніше окреслюється курс сприяння реалізації економічних інтересів монастирів (Богоявленського, Микольського Пустинного, Михайлівського Золотоверхого й ін.). Фактично українська державна адміністрація, за незначними виключеннями, послідовно дотримувалася його і в наступні роки. Православна церква регулярно отримувала млини, нові маєтності й угіддя. Чимало уваги приділялося формуванню фонду державних земель (із королівщин, володінь шляхти, католицької церкви тощо), що належали Скарбу Війська Запорозького (він водночас був державним і гетьманським)22 .

Істотно позначилося на економічній політиці Б. Хмельницького укладення Зборівського (серпень 1649 р.) й Білоцерківського (вересень 1651 рр.) договорів. Адже виконання включених до них статей про обмеження козацького реєстру відповідно 40 і 20 тис .

осіб, прибуття урядників і шляхти до маєтків у козацькій Україні й повернення поспільства у “звикле підданство” панам означало реставрацію великого й середнього землеволодіння магнатів і шляхти та ліквідацію дрібного селянського й більшої частини козацького. Наростання масового спротиву з боку поспільства й нереєстрового козацтва спонукало його до маневрування. З одного боку, гетьман видавав універсали “бунтівному плебсу”, закликаючи розійтися по домівках й припинити заколоти, з іншого — Документи Богдана Хмельницького... — С. 105 .

Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 171–173, 185, 240,

–  –  –

утримувався від репресій проти нього, перекладаючи на плечі шляхти відповідальність за врегулювання відносин з підданими23 .

Ставши на захист міського самоврядування й магдебурзького права, Б. Хмельницький, як видно із змісту його універсалу про затвердження чернігівського війта (листопад 1649 р.), взяв під контроль центральної влади процес організації проведення виборів керівників місцевого рівня (“аби порядок бил і справедливост святая множилас...”) та їх затвердження. Захищалися міські земельні володіння, власність міщан, їх майно і добробут від зловживань (сюди включався збір незаконних податків й поборів) з боку козацьких підрозділів24. В історіографії неодноразово зверталася увага на сприяння уряду Б. Хмельницького розвитку різноманітних ремесел і промислів, насамперед тих, які забезпечували потреби армії у проведенні тривалих воєнних кампаній, — виробництва заліза й зброї, включно з гарматами, пороху, селітри, куль, військового спорядження, пошиття одягу тощо. Організовується централізоване постачання цих товарів (поряд з продуктами харчування й напоями) з міст до військових таборів25. Вживалися заходи для розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі, в якій активну участь брали й представники козацької старшини. Життя

Голобуцький В.О. Соціально-економічна політика... — С. 27–28; Смоstrong>

лій В.А., Степанков В.С. Селянство в процесі розбудови Української держави... — С. 208–210; Степанков В.С. Аграрна політика Богдана Хмельницького (1648–1657) // Феодалізм на Україні: Зб. наук .

праць. — К., 1990. — С. 57–60; Веселаго В.В. Принципи економічної політики Богдана Хмельницького // Нариси з історії економічної думки на Україні. — К., 1956. — С. 91 .

24 Документи Богдана Хмельницького... — С. 147–180; Грушевський М .

Історія України-Руси.— Т. ІХ. — Ч. 1. — К., 1996. — С. 219; Гурбик А.О .

Міське самоврядування та самоврядні засади сільських громад. — Т. 3. — С. 257–258 .

25 ЦДІАК України. — Ф. 1230. — Оп. 1. — Спр. № 32. — Арк. 19; Бело

–  –  –

і майно торгового люду перебували під захистом держави, встановлювалися різні пільги як для українських, так і іноземних купців26 .

Постійні воєнні дії, витрати на військо, дипломатичні переговори і спорядження посольств, утримання татарських підрозділів тощо вимагали чималих коштів. Тому приділялася велика увага організації збору податків, які виплачувалися поспільством і козаками, а також забезпечення регулярних надходжень від оренд і мита. Прикметно, що останні значно зменшилися (наприклад, розміри оренд знизилися у 1650 р. на 10%)27 порівняно з тими, які виплачувалися в Речі Посполитій28. Фінансовий апарат, котрий відав надходженням коштів до скарбу, обліком земельного фонду, встановлював контроль над доходами та витратами, повністю був підпорядкований гетьману29 .

Після Батозької перемоги економічна політика гетьмана стає більш послідовною й менш суперечливою (особливо у сфері земельної власності). Навіть прийняття царської протекції у січні 1654 р. не позначилося кардинально на її проведенні. По-перше, Б. Хмельницький де-факто визнав результати Селянської війни 1648 — першої половини 1652 рр., що полягали у виборенні селянством особистої свободи, права вступу до козацького стану і визнання їх співвласниками землі. Щоправда, відсутність законо

<

АІІУ. — Оп. 3. — Спр. № 7. — Арк. 92, 132, 220; Спр. № 23. — Арк. 21;

Воссоединение Украины с Россией. — Т. ІІ. — С. 153; Визвольна війна 1648–1654 рр. і возз’єднання України з Росією. — К., 1954. — С. 136; Документи Богдана Хмельницького… — С. 621; Голобуцький В.О. Соціально-економічна політика... — С. 33-34; Крип’якевич І.П .

Богдан Хмельницький. — С. 208; Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією... — С. 386–387 .

27 ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/ІІ. — Арк. 305 .

28 Акты ЮЗР — Т. ІІІ. — С. 408; Голобуцький В.О. Соціально-економічна політика... — С. 34–35; Веселаго В.В. Принципи економічної політики Богдана Хмельницького… — С. 98–99; Крип’якевич І.П .

Богдан Хмельницький. — С. 249–251 .

29 Горобець В. Політичний устрій українських земель… — С. 42–43;

Єрмолаєв В., Козаченко А. Органи влади і управління Української держави… — С. 41–44; Козаченко А. Органи державної влади… — С. 13–14; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 244–245 .

Заходи влади щодо забезпечення функціонування… 77 давчого врегулювання економічних інтересів селян приховувала загрозу реставрації дореволюційних порядків30 .

По-друге, утверджується козацька приватна власність на землю, збереження якої гарантувалося умовами договору 1654 р. у формі “козацьких прав і вольностей” лише для 60 тис. реєстровиків. Важливо відзначити, що вона також не була повною й безумовною, бо несла на собі відбиток верховенства корпоративної власності Війська Запорозького, яка тісно перепліталася й часто зливалася з державною. Адже лише за умови виконання військового обов’язку перед державою козаки могли володіти земельними наділами31 .

По-третє, український уряд визнав факт ліквідації великого й середнього землеволодіння (за винятком монастирського), фільваркового господарства, кріпацтва, панщини й майже всього комплексу податків, повинностей і поборів, що існували до 1648 р., тощо. Вкрай неохоче Б. Хмельницький йшов на підтвердження прав шляхти на володіння маєтками (упродовж 1654–1657 рр. видав лише 4 універсали) й практично не надавав їй нових. Не винагороджував він земельними володіннями “заслужених козаків” і старшин (за існуючими підрахунками, з 1648 по 1657 рр. їх одержали лише 7 осіб)32. Тому невипадково вони (Виговські, Золотаренки, П. Тетеря, Г. Лесницький й ін.) таємно від гетьмана домагалися від царя жалуваних грамот на маєтки, якими, однак, не могли скористатися, бо, за визнанням П. Тетері, яке він зробив влітку 1657 р. у Москві, “у Війську Запорозькому володіти їм нічим не можна”33. Водночас Б. Хмельницький продовжував політику сприяння зростанню монастирського землеволодіння — у 1654–1657 рр .

Степанков В. Селянська війна 1648 — першої половини 1652 років… — С. 303–305 .

31 Степанков В. Аграрна політика Богдана Хмельницького... — С. 61;

Барг М.А. О природе феодальной собственности // Вопросы истории. — 1978. — № 7. — С. 94 .

32 Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVІІ століття. Причини і початок Руїни. — К., 1998. — С. 60 .

33 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 184–188; Смолій В.А.,

–  –  –

11 монастирів одержали щонайменше 10 універсалів на нові маєтки, 4 — на угіддя і 8 — на млини й млинарські кола34 .

Як і раніше, уряд підтримував міське самоврядування й вживав заходів до активізації господарського життя міст. Деякі з них одержали від гетьмана охоронні універсали, а їхні жителі різноманітні пільги (Київ, Ніжин, Слуцьк, Козелець). Надавалася допомога у їх розбудові, зміцненні обороноздатності35. Після прийняття царської протекції український володар не лише не перешкоджав міщанам Переяслава, Києва, Ніжина, Чернігова й Козельця домагатися підтвердження магдебурзького права й окремих пільг, але й сприяв їм у цьому36. І все ж, попри заходи гетьмана, полкові й сотенні органи влади нерідко прагнули підпорядкувати собі магдебурзьке й ратушне самоврядування, обкладали міщан податками й поборами, що, зрозуміло, викликало в останніх невдоволення37 .

Владою також проводилася політика підтримки міської промислової галузі. Робилися спроби поліпшувати функціонування цехів38. Утверджуються права власне українських ремісників, котрі отримали вільний доступ до занять різноманітними промислами, що, безперечно, було на руку запорожцям, городовим козакам, міщанам й заможним селянам. Щоправда, державний Скарб взяв під контроль виробництво і продаж горілчаних напоїв у містах, віддаючи їх в оренду магістратам39 .

Всіляко сприяючи розвитку торгівельної справи, очолюваний Б. Хмельницьким уряд намагався утворити єдиний внутрішній риСтепанков В.С. Аграрна політика Богдана Хмельницького... — С. 62 .

Документи Богдана Хмельницького… — С. 291–292, 460–461, 468– 469, 539–540, 659–663 .

36 Гурбик А. Міське самоврядування та самоврядні засади сільських громад. — С. 258; Швыдько А.К. Борьба городов Украины… — С. 38–39, 69 .

37 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 206–207; Швыдько А.К .

Социальные отношения и классовая борьба в городах Левобережной Украины… — С. 34–35 .

38 Документи Богдана Хмельницького... — С. 275, 539, 547; Смолка А.О .

Соціально-економічна думка та політика… — С. 71 .

39 Документи Богдана Хмельницького... — С. 317; Крип’якевич І.П .

–  –  –

нок, зміцнюючи відносини з різними регіонами України40. Заохочуючи зовнішню торгівлю, влада, зіткнувшись з проблемою нестачі коштів, у травні 1654 р. видала розпорядження скасувати привілеї на безмитний продаж товарів для іноземних купців (з визначенням при цьому конкретних розмірів тарифів)41. Всупереч договору 1654 р., уряд, щоб запобігти зростанню податкового тиску на населення, не пішов на збір податків для виплати жалування 60 тис .

реєстровиків42. Є підстави вважати, що на цьому етапі скарбниця значною мірою (якщо не на половину) поповнювалася за рахунок вже традиційних надходжень з занять промисловою та торгівельною діяльністю .

Економічна політика наступника Б. Хмельницького І. Виговського до укладення Гадяцького договору (вересень 1658 р.) в основному проводилася у руслі попереднього часу. Сьогодні дослідникам вдалося спростувати поширену в історіографії думку про помітне зростання за його гетьманування старшинського й шляхетського землеволодіння. Спостерігалося тільки неухильне збільшення кількості монастирських маєтностей43. Новими явищами стали поширення оренд, надання дозволу козакам займатися виробництвом і безмитною торгівлею спиртними напоями, обмеження запорожців у заняттях промислами, намагання поновити шляхетське землеволодіння у Полтавському й Миргородському полках44. Укладення Гадяцького договору з Річчю Посполитою Документи Богдана Хмельницького... — С. 564 .

Документи Богдана Хмельницького... — С. 343; Голобуцький В.О .

Соціально-економічна політика... — С. 34; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 248 .

42 АІІУ. — Спр. № 54. — Арк. 30; Акты Московского государства. — Т. ІІ. — СПб., 1899. — С. 308; Акты ЮЗР. — Т. ХІ. — С. 744–745 .

43 Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687) / Упор. І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко. — К. — Львів, 2004. — С. 51–98; Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVІІ століття... — С. 61–62, 417–418 .

44 Акты ЮЗР.— Т. ІV. — Спб., 1863. — С. 35–36; Т. VІІ. — С. 187; Т. ІХ. —

–  –  –

ознаменувало поворот до відновлення фільварків і королівщин, кріпацтва й інших форм залежності, що існували до 1648 р., а також виокремлення з козацької спільноти групи середніх і великих землевласників45. У сферах ремесел, промислів, торгівлі та міського самоврядування уряд І. Виговського продовжував курс на їх підтримку й розвиток .

В умовах посилення зовнішньополітичного тиску економічна політика обраного гетьманом у вересні 1659 р. Ю. Хмельницького, змушеного дотримуватися умов договорів, укладених з Російською державою (у Переяславі у жовтні того ж року) й з Річчю Посполитою (жовтень 1660 р. у Чуднові), втрачає самостійність .

Відповідно до Переяславських статей, російські посли й посланці одержали право, проїжджаючи українські міста, без відома гетьмана брати у міщан “корми і підводи”46. Чуднівський договір поновлював статті Гадяцького, що торкалися повернення шляхті маєтків. Всіляко підтримуючи зростання церковного землеволодіння (за деякими підрахунками, протягом 1659–1662 рр. було видано 16 універсалів 11 монастирям), Ю. Хмельницький, втім, як і його батько, не поспішав винагороджувати шляхту й старшину маєтками47. Він намагався також захищати міщан і торговий люд від зловживань місцевої державної адміністрації, а у Правобережжі — здирств з боку розташованих на постій жовнірів. Восени 1659 р .

гетьман взяв під захист грецьких купців, котрим дозволив безмитну торгівлю й надав право судитися за своїми законами. Наступного року він дав дозвіл “торговим людям” Києва безмитно

Pakta hadyjackie autentyczne 6/16 Septembris 1658 postanowione

(transkrypcja i opracowanie Piotr Borek, na podstawie rkpsu 402 IV Biblioteki XX Czartoryskich w Krakowie. — S. 281–305) // W krgu Hadziacza A. D. 1658. Od historii do literatury. — Krakw, 2008. — S. 33–40; Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. Х. — С. 352– 375; Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVІІ ст. (1648–1676 рр.). — К., 1999. — С. 311–312 .

46 Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації… — С. 219 .

47 Універсали українських гетьманів… — С. 129–184; Савчук Н.О. Україн

–  –  –

торгувати на теренах Гетьманщини48. Загалом же взятий урядом Ю. Хмельницького курс на реставрацію моделі соціально-економічних відносин, що існувала до 1648 р., викликав потужний спротив з боку лівобережної старшини й козацтва, які вийшли з підпорядкування владі гетьмана. Адже вони усвідомлювали, що повернення до складу Польщі позбавить більшість із них завойованих прав і свобод49 .

Політичний розкол по Дніпру козацької України, по суті, супроводжувався утвердженням і трьох самостійних господарських систем. Не допустивши відродження середньовічних форм земельної власності, наказний лівобережний гетьман Яким Сомко й полковники сприяли розвитку козацького господарства, зростанню монастирського землеволодіння, торгівлі, надавали пільги окремим цехам, обстоювали інтереси купців, не підтримували дій російських воєвод, спрямованих на впровадження до грошового обігу російських мідних монет, хоча водночас допускали зростання податків і поборів з поспільства, орендної платні тощо50. Водночас на Правобережжі прихід до влади на початку 1663 р. П. Тетері не вніс помітних коректив до економічної політики, яку проводив Ю. Хмельницький. Всебічна підтримка монастирського і козацького землеволодіння, намагання врегулювати порядок і розміри стягнення мита з іноземних товарів, невдалі спроби захистити міщан від наслідків перебування на залогах жовнірів перепліталися з послідовним курсом на підтримку поновлення шляхетської власності й королівщин. Це викликало масовий спротив серед поспільства й нереєстрових козаків, внаслідок чого влітку 1665 р. П. Тетеря втратив булаву .

Акты Московского государства. — Т. ІІІ. — СПб., 1901. — С. 247, 272, 310, 319; Універсали українських гетьманів… — С. 133–135, 161 .

49 Горобець В. “... Нам згідно звичаю давнього нашого, того гетьмана обрати, кого все Військо любить”. Елекційні змагання на Лівобережній Україні початку 60-х рр. XVІІ ст. // Україна в ЦентральноСхідній Європі (з найдавніших часів до кінця XVІІІ ст.). — Вип. 4. — К., 2004. — С. 238 .

50 Універсали українських гетьманів... — С. 197–212; Горобець В. Еліта

–  –  –

Суперечливою і неоднозначно сприйнятою населенням виявилася економічна доктрина обраного в червні 1663 р. гетьманом Лівобережжя І. Брюховецького. З одного боку, він приділяв значну увагу захисту майнових (зокрема, у справі накопичення земельних ділянок) інтересів старшин, покозаченої шляхти та заможного поспільства, розширював церковні маєтності, протегував іноземним купцям та сприяв зміцненню місцевого самоврядування (гетьманські захисні універсали одержали Київ, Ніжин, Чернігів, Козелець, Погар тощо)51. З іншого — саме за його правління розробляється чи не перший в практиці України т. зв. проект “націоналізації землі” (його авторство приписується єпископу Мефодію), згідно з яким весь земельний фонд “проголошувався войсковою власністю”, що загрожувало конфіскацією приватновласницьких володінь52. При цьому заторкувалися майнові інтереси практично всіх прошарків населення; “усі міські підприємства, рівно всяке майно” селян “обліковувалося і обкладалося натуральними і грошовими внесками, для чого було введене досить струнке фінансове управління за допомогою дозорців і скарбових чиновників…”53. Укладені між урядом І. Брюховецького і владними російськими структурами в грудні 1663 р. Батуринські статті передбачали запровадження царської монополії на торгівлю вином і тютюном (українським купцям заборонялося вивозити цей товар до Росії), заборону продажу хліба на Правобережжя й утримання російських вояків коштом українського населення54. На початку 1665 р. І. Брюховецький повів курс на ліквідацію магдебурзького права й підпорядкування міщан гетьманській владі, зобов’язавши їх виплачуМицик Ю. З документів українських гетьманів та полковників доби Руїни…— С. 285–343 .

52 Слабченко М. Организация хозяйства Украины от Хмельнищины до мировой войны. — Ч. 1. — Т. 1. — Одесса, 1922. — С. 21 .

53 Там же .

54 Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації... — С. 411–413; Його ж. “Волимо царя східного...” Український гетьманат та російська династія… — С. 244–246; Яковлева Т. Руїна Гетьманщини... — С. 359–362 .

Заходи влади щодо забезпечення функціонування… 83 вати усі податки до державної скарбниці. Однак під тиском Москви змушений був відмовитися від цього55 .

Підписання Московського договору (листопад 1665 р.) істотно змінювало економічну політику українського уряду. Адже тепер податки з населення мали збиратися не українськими урядовцями, а воєводами, і не до гетьманської, а до царської скарбниці .

Водночас з-під гетьманського регіменту вилучалося некозацьке населення міст і сіл56. Спроба реалізації цих нововведень, що супроводжувалася переписом селян і міщан, фіксацією їх соціального й майнового становища, площ обробленої землі й норм оподаткування, викликала масовий спротив поспільства, що переріс у першій половині 1668 р. у повстання. Воно завершилося перемогою й сприяло об’єднанню Лівобережного і Правобережного Гетьманатів під булавою П. Дорошенка57. За короткий проміжок політичної стабілізації гетьману вдалося провести низку заходів щодо повернення у внутрішній політиці до засад економічної доктрини Б. Хмельницького. Їх наслідком стало, зокрема, те, що хоча росіянам незабаром вдалося повернути Лівобережжя під царський скіпетр, однак, відповідно до Глухівських статей (березень 1669 р.), вони змушені були відмовитися від запровадження у регіоні “власної податкової та адміністративної системи”58 .

За нового гетьмана Д. Многогрішного помітно зросла кількість універсалів старшинам, покозаченій шляхті, “військовим товаришам” і священикам щодо підтвердження їхніх маєтків і сільськогосподарських угідь та надання нових, а також прав на користування млинами (їх кількість зростала), насадження слобод тоРомановский В.А. Развитие городов Левобережной Украины… — С. 416–418; Яковлева Т. Руїна Гетьманщини... — С. 435–436 .

56 Універсали українських гетьманів... — С. 266–272; Горобець В. “Волимо царя східного...” Український гетьманат та російська династія… — С. 251–252; Эйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVІІ в… — С. 303–309; Яковлева Т. Руїна Гетьманщини… — С. 472–476 .

57 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVІІ ст .

–  –  –

що. Імовірно, саме за його правління започатковується процес формування рангового, тобто тимчасового (“до ласки військової”) землеволодіння. Стрімко збільшувалася кількість маєтності, що перебувала у власності монастирів і духовенства. Пришвидшуються темпи феодалізації старшин і заможних козаків, що супроводжувалося втратою селянами вільних військових поселень своїх прав й свобод59. Гетьман підтримував міське самоврядування, задовольняючи економічні інтереси міської адміністрації, звільняв міщан від виконання повинностей, сплати податків і мита за перевезення товарів тощо60 .

Початковий період гетьманування І. Самойловича став продовженням курсу свого попередника. Відбувалася у таких же (а, можливо, й більших) масштабах роздача маєтностей і сільськогосподарських угідь та млинів представникам соціальної еліти й монастирям, інтенсивнішим ставало надання земель на ранг, обстоювалися інтереси магістратів й міщан Стародуба, Києва, Ніжина, Прилук, Чернігова й інших міст (звільнення від поборів, стацій, торгового мита, виконання повинностей, дозволи на вільну торгівлю збіжжям тощо). Отримали пільги українські й іноземні купці, було встановлено розміри мита на їхні товари61 .

Економічна політика П. Дорошенка у Правобережжі мала як спільні, так і дещо відмінні риси у порівнянні з заходами у цій сфері лівобережних володарів булави. Він так само обстоював економічні інтереси церкви, сприяв зростанню її землеволодіння62. Взявши під захист настаську шляхту63, гетьман, проте, не Універсали українських гетьманів... — С. 482, 489, 491–494, 498– 520, 522–525, 527–531, 532–533, 535–560, 561–563; Бутич І. Пам’ятка до історії українського дипломатарію // Український археографічний щорічник. — Київ — Нью-Йорк, 2004. — Вип. 8/9. — Т. 11/12 .

— С. 102 .

60 Універсали українських гетьманів... — С. 478, 480–482, 487–491, 495–498, 521–522, 526, 531–532, 534, 560, 563–564 .

61 Там само. — С. 622–713 .

62 Там само. — С. 398, 402–406, 408–410, 411–414, 415–417, 419–433,

–  –  –

надавав ані їй, ані шляхтичам інших місцевостей жодних маєтків і сільськогосподарських угідь. Не отримували їх і правобережні старшини й заслужені козаки. А відтак не відбувалося, на відміну від Лівобережжя, помітних процесів щодо феодалізації соціальної еліти. Водночас він послідовно обстоював права й вольності козаків у відносинах з Річчю Посполитою, не допускав повернення до маєтків шляхти, старост й урядників. Поспільство продовжувало користуватися соціально-економічними завоюваннями Селянської війни: особистою свободою, власністю на землю, відсутністю залежності від землеволодільців, правом займатися промислами, ремеслами й торгівлею64 .

Через брак джерел украй важко охарактеризувати політику П. Дорошенка стосовно міст. Маємо підстави стверджувати, що гетьман захищав їх населення від постоїв жовнірів, намагався обмежувати свавілля татар, деякі з-них (як, наприклад, Оржицю) взяв під свою оборону. Від польського уряду він домагався урівняння у правах міщан українського походження з поляками, включно з їх участю у роботі магістратів65. Водночас правобережний правитель сприяв розвитку торгівлі з Лівобережжям, українськими землями, що залишалися у складі Речі Посполитої, а також Молдавією й іншими країнами. Незважаючи на сильне спустошення краю й великі витрати, пов’язані із створенням та утриманням постійного війська (6–8 тис. осіб), виплатами кримським союзникам тощо, йому вдалося налагодити регулярний збір податків до скарбниці (їх розміри були прийнятними для населення), внутрішнього і зовнішнього мита .

–  –  –

Арк. 40; Мицик Ю. Козацька держава очима поляка // Київська старовина. — 1993. — № 4. — С. 5–6; Смолій В., Степанков В. Політична система українського суспільства у роки Національної революції XVII століття. — К., 2008. — С. 89–90 .

65 БМЧ. ВР. — Спр. № 2105. — Арк. 213; ДАК. — Ф. 452. — Спр. № 372. — <

–  –  –

Отже, принципи економічного меркантилізму66, закладені в програму державного будівництва Б. Хмельницьким і в основі своїй підтримані практично всіма його наступниками, з одночасною налаштованістю на вільну підприємницьку діяльність покозаченого поспільства відкривали перспективи вибудови в козацькій Україні розвиненого господарського комплексу як органічної складової загальноконтинентальної системи .

Географічне розташування України як транзитної країни центрально-східного, переважно сільськогосподарського, регіону Європейського континенту та специфіка природно-кліматичних умов ще задовго до політичних подій 1648–1676 рр. визначили аграрний характер її економіки. Сільське господарство продовжувало превалювати в діяльності населення і в середині — другій половині XVII ст. Однак до дії традиційних чинників, від яких залежали вибір роду занять та інтенсивність виробництва в різних місцевостях українських земель, в роки Національної революції додалися мілітарний та геополітичний фактори, посилення міграційних і колонізаційних процесів (основні їх потоки спрямовувалися з півночі на південний схід, з Правобережжя на Лівобережжя, хоча мали місце і зворотні напрями руху) та докорінний злам традиційних форм власності, що змінювало саме ставлення широких мас поспільства до землі й праці на ній, а відповідно й всієї системи соціально-економічних відносин .

У 40-х–70-х роках XVII ст. окреслилися межі основних економічних областей, господарський розвиток яких, крім низки спільних для всієї України характеристичних рис, мав доволі виразні відмінності. Це — західноукраїнський, правобережний і лівобережний регіони, територія Запорозьких Вольностей, де створюються власні економічні моделі. Водночас започатковується процес поступового втягнення в зону впливу створюваної в козацькій Стислу характеристику цієї економічної теорії див.: Ведута Е.Н .

–  –  –

державі господарської системи Слобожанщини (хоча на неї паралельно поширювалася чинність влади російського престолу) та українського Півдня .

Отже, з одного боку, спостерігалося господарське освоєння значних територіальних масивів. З іншого — “революція, — зазначав М. Слабченко, — змусила багатьох зійти в інші країни, як у межі Московії, Криму і Туреччини; частина населення вимерла під час безперервних війн і набігів татар, а також від епідемій. Населення, природно, доволі зменшилося у кількості”67. Найбільші хвилі міграцій припали на 1651–1652, 1654, 1657–1667 роки. Відповідно зазнавав змін ринок праці, що спонукало владу до пошуку нових форм організації господарювання та залучення додаткових людських і технічних ресурсів. Основними суб’єктами господарської діяльності у цей час стають реєстрове та низове козацтво, покозачене поспільство, православна церква і міста, а її центрами — селянські, міщанські, козацькі виробничі осередки, невелика кількість збережених шляхетських маєтностей, маєтки козацької старшини та вищого православного кліру й монастирів .

У середині XVII ст. у системі аграрних відносин Української держави відбулася ліквідація великого й середнього землеволодіння (1657 р. у лівобережній частині шляхті, старшинам і монастирям належало всього 7,4% поселень68, а по всій території, вочевидь, не більше 2–3%). Кардинальні зміни, що відбулися в характері і формах земельної власності, порушили підвалини всієї попередньої економічної системи. В історіографії неодноразово висловлювалася думка, що одним із вагомих зрушень в економічній сфері вже початкового етапу революційних подій стало те, що у розпорядженні української спільноти опинилися “такі маси земельних просторів, що населення могло перейти вільно до будьякої господарської системи”69. Відбувався масштабний перерозподіл земельного фонду. Основним економічним осередком госпоСлабченко М. Организация хозяйства Украины… — Ч. І. — Т. 1. — С. 96 .

Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII сто

–  –  –

дарського розвитку козацької України стало вільне селянське й козацьке господарство, що ґрунтувалося на приватній власності (сумісній з державою) на землю, чого не спостерігалося у жодній країні Східної і Центральної Європи (за винятком Скандинавії) .

Ліквідувавши фільваркову систему господарства і різні форми особистої залежності, селяни й козаки розгорнули надзвичайно активну господарську діяльність. Господарювання вільної людини на вільній землі переконливо демонструвало свою економічну ефективність порівняно з працею кріпака .

На відміну від фільваркових форматів Речі Посполитої та великопомістних маєтностей Російської держави, в аграрному секторі України певний час превалювало дрібне селянське та козацьке господарство. При цьому його основною структурною одиницею для сільської місцевості, а також міст залишався двір — замкнутий економічний простір з орними та технічними угіддями, помешканням господарів, підсобними забудовами та визначеною щільністю заселеності. Так, наприклад, для XVII ст. її середній показник становив 7,8 душ для посполитих та 6,61 для підсусідків .

Поява останньої категорії в соціальній стратифікації населення сприяла тому, що в межах козацької держави почали розрізняти “хати і двори, хати з дворами” і без них70. При цьому значно рідше, ніж за попередніх часів, вживається таке поняття, як “дворище” .

Поряд з тим О. Єфименко виділяє (особливо для лівобережних північних районів) існування таких доволі великих господарських осередків, як “подим’я”, “пляца”, “грунта”, “хутора”. На “грунті заможного хазяїна, — зазначає вона, — який володів не лише надлишком земельних угідь, а й господарським реманентом, оселялися “люзні” (бобилі), що не мали статків, щоб, незважаючи на земельний простір, обзавестися власним господарством”71 .

Іншу, суголосну запитам модернізації соціально-економічних відносин і підвищення рентабельності сільськогосподарської сфеЦифри наводяться за працями: Слабченко М. Организация хозяй

–  –  –

ри, модель організації господарювання продемонструвало козацтво. Створений у межах Запорозьких Вольностей та поширений дещо згодом на волості зимівник став національною формою фермерського шляху розвитку аграрної галузі. В координатах українських реалій кінця ХVІ–XVIIІ ст. він еволюціонував “від екстенсивного здобичництва — до інтенсивного землеробства. Але завжди це було товарне господарство, зорієнтоване в першу чергу потребами ринку”72. В козацькому зимівнику, по суті, знайшов своє втілення той необхідний баланс між суспільною та приватною формами власності, завдяки якому накопичений в руках нової категорії землевласників капітал без залучення системи примусу втягувався в грошовий обіг, створюючи основу модернізації всієї економічної системи. Принципи функціонування цієї нової господарської структури здавна привертали увагу науковців73. При всій розбіжності поглядів вони одностайні, принаймні, в тому, що саме на її основі розвивалася специфіка всього економічного життя Запорожжя та закладалися основи хутірської форми господарства в Україні .

З’явилася і набула надзвичайного поширення така форма козацького та селянського землеволодіння, як займанщина74. ЗахопОлійник О. Запорозький зимівник часів Нової Січі (1734–1775). — Запоріжжя, 2005. — С. 7 .

73 Детальніше про це див.: Багалій Д.І. Заселення Півдня України і перші початки її культурного розвитку. — Харків, 1920; Біднов В.О .

Запорозький зимівник. — Катеринослав, 1916; Бойко А.В. Запорозький зимівник останньої чверті ХVІІІ століття. — Запоріжжя, 1995;

Кириченко М. Соціально-політичний устрій Запорожжя ХVІІІ ст. — Харків, 1931; Лащенко Х.Г. Реєстри татарських претензій до запорожців як джерело для локалізації запорозьких зимівників // Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культури / Матеріали міжн .

наук.-практ. конф. — Запоріжжя, 1994. — Т. 1. — С. 175–179; Пірко В. О .

Заселення степової України в ХVІ–ХVІІІ ст. — Донецьк, 1998; Полонська-Василенко Н.Д. Майно запорозької старшини як джерело для соціально-економічного дослідження історії Запорожжя // Нариси з соціально-економічної історії України. — К., 1932. — Т. 1. — С. 43–206 та ін .

74 Багалей Д.И. Займанщина в Левобережной Украине XVII–XVIII ст. // Киевская старина. — 1883. — № 12 .

Український політичний проект XVII cт .

лення на основі існуючих звичаїв землі та її наступний обробіток стали чи не нормою господарського життя України. Характерно, що здобуті у такий спосіб землі козаки і селяни вважали своєю власністю, якою могли вільно розпоряджатися: здійснювати операції купівлі-продажу, обмінювати, дарувати, заставляти і т. п. На думку козаків і селян, земля належала їм на цілком законних підставах. Адже вони завоювали право власності силою зброї, а не одержали його з рук сюзерена. Характерний також інший бік цього питання. У купчих, оформлених у ратушах, сотенних та полкових канцеляріях, підкреслюється, що земельні угіддя продаються козаками і селянами “в вечное владение”, “в потомственное владение”, “в спокойное владение”, “вечно и безповоротно” .

Втім, сьогодні важко відповісти на питання, чи були селяни власниками землі, чи виступали лише її користувачами (тимчасовими володільцями). Без сумніву, в їх свідомості, відповідно до звичаєвого права, займанщина трактувалася легітимною приватною власністю. Навіть через сто років (у середині XVIIІ ст.) Генеральна військова канцелярія підтверджувала, що у вільних військових містечках, селах і селищах “посполитим дворам і ґрунтам вільній продажі і купівлі належало бути”75. Отже, держава продовжувала на офіційному рівні визнавати “законність такої купівліпродажу землі”76. І все ж їхня власність не була повною: в Україні склалася ситуація, за якої селяни й держава виявилися співвласниками землі .

Одним з наслідків викликаних революцією змін в сфері соціально-економічних відносин стала поява такого унікального соціокультурного явища, як т. зв. вільні військові села (зокрема, на 1666 р. в них нараховувалося 24604 двори)77. Поспільство, яке населяло їх, після звільнення з-під юрисдикції шляхтичів і Корони перейшло у підпорядкування сотенному, полковому й гетьманськоЦит. за: Нечитайло В.В. Селянське господарство фермерського типу в Україні: історія і сучасність. — Кам’янець-Подільський, 2004. — С. 106 .

76 Гуржій О.І. Українське селянство в часи соціокультурних трансформацій в другій половині XVII–XVIIІ ст. // Історія українського селянства. — Т. 1. — С. 249 .

77 Романовский В.А. Развитие городов Левобережной Украины… — С. 397 .

Заходи влади щодо забезпечення функціонування… 91 му урядам (перебували “під управлінням сотенним, у відомстві полковому і в диспозиції гетьманській”)78. Здобуття частиною населення нового статусу значною мірою визначило шляхи еволюції господарського розвитку Лівобережної та Слобідської України .

Віднайдені нами джерела дають підстави для припущення про існування такої ж або подібної до неї функціональної моделі поселень з вільним населенням і у Правобережжі .

Проте започаткована ще наприкінці 50-х pоків XVII ст. тенденція щодо збільшення різних форм залежності селян і посилення їхнього соціального визиску з часом набрала стійкого й динамічного характеру. Причому, це торкнулося всіх категорій селянства .

Насамперед за кілька десятків років на Лівобережжі помітно зменшилася кількість дворів у вільних військових селах. Села, що підпорядковувалися Військовому скарбу, перетворилися на своєрідний земельний фонд, з якого поповнювала свої володіння українська старшина. Відповідно змінювався і статус мешканців цих сіл .

За короткий час вони пройшли шлях від вільних виробників до залежних (у різних формах) селян (особливо інтенсивними темпами цей процес відзначався в приватних, монастирських і рангових маєтностях) .

Здобувши статус правлячого стану, козацтво продовжувало залишатися станом дрібних землевласників-вояків, відкритим для поповнення з боку інших верств і груп (за умови виконання власним коштом військової повинності на користь Війська Запорозького), насамперед селян і міщан. Існуюча реальна можливість покозачення, з одного боку, посполитих, як — з другого — опосполичення козаків (через озлидніння частина тих, хто був не в змозі надалі виконувати своїм коштом військову повинність, добровільно переходила у стан міщан79) запобігала виникненню гострих соціальних суперечностей і відкритих конфронтацій. СпиСтецюк К.І. Вільні військові села — соціальний наслідок визвольної війни 1648–1654 рр. // Феодалізм: економіка, класова боротьба, культура: Зб. наук. праць. — К., 1986. — С. 117 .

79 Смолій В.А., Степанков В.С. Селянство в процесі розбудови Україн

–  –  –

раючись на норми звичаєвого права, козацтво рішуче протистояло поновленню великого панського землеволодіння, особливо перетворенню старшин у володарів маєтків з підданими. Це підтверджується численними джерелами .

Однак право вільного козацького землеволодіння не було безумовним. Кожен козак мав бути реєстровим; якщо ж він випадав з реєстру чи направляв замість себе до війська іншу особу, то втрачав усі козацькі права й свободи, включаючи право приватної власності на землю. Показовою у цьому відношенні стала ухвала, прийнята восени 1663 р. старшинською радою Правобережного Гетьманату, яка позбавляла козацьких свобод усіх, хто не з’являться до війська80. Інше питання, що в умовах масового покозачення поспільства й незавершеності процесу правового виокремлення реєстрового козацтва у привілейований стан ухвали подібного змісту залишалися нереалізованими .

З кінця 50-х років проходив нестримний процес перетворення покозаченої шляхти, козацької старшини й окремих “військових товаришів”, представників вищого православного духовенства та монастирів у типових великих землевласників з формуванням у них відповідної психології й свідомості. В їхніх руках зосереджувалося все більше маєтків (особливо у північних районах) з залежними підданими. Цією маєтністю вони користувалися на правах приватної власності чи умовного (рангового) володіння. Так, у Чернігівському полку упродовж 1657–1672 рр. у власність “нових феодалів” перейшло 62 поселення, а в 1673–1708 рр. — 153;

у Стародубському полку до 1672 р. — близько 80 поселень; у Ніжинському полку з 1657 до 1672 р. — 51 поселення. Збільшувалося старшинське землеволодіння і в Прилуцькому, Переяславському, Лубенському, Миргородському полках81. Товаром стає й земля, яку нерідко продавали (траплялося, що із примусу) селяни, Бібліотека Інституту Оссолінських (далі — БІО). ВР. — Спр. № 237/ІІ. — Арк. 211; БН. ВМФ. — № 4214, 7632; БМЧ. ВР. — Спр. № 157. — Арк. 68 .

81 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 71–77;

–  –  –

міщани і козаки. Так, упродовж 1664–1680 рр. у Полтавському міському суді зафіксовано 170 актів продажу земельних ділянок82 .

У великих землевласників перетворювалися й монастирі, землеволодіння яких істотно зросло у всіх полках. На кінець XVII ст .

київським монастирям лише на території Київського полку належало 88 сіл; у 70-х роках у Чернігівському полку монастирі володіли майже 40 селами і слободами83. Основними джерелами становлення середнього й великого землеволодіння були царські, гетьманські і полковницькі надання, скупівля землі та її насильницьке захоплення у посполитих і козаків. Водночас запускається в дію механізм втрати вільними посполитими й біднішими козаками своїх соціально-економічних завоювань, їх обезземелення й перетворення у різні групи залежного населення, окремі з яких примушуються до виконання панщинних робіт .

На відмінну від Лівобережного Гетьманату, де процес феодалізації соціально-економічних відносин відбувався швидкими темпами, у Правобережній Україні поспільство й козаки захистили свої завоювання. Незважаючи на підрив продуктивних сил, викликаний безперервними воєнними діями, вторгненнями кримських орд, турецьких, польських і російських полків, а також глибокою кризою економіки, обумовленою громадянською війною, господарське життя у краї не завмерло. У другій половині XVII ст., як і в інших українських землях, тут відчувалися глибокі наслідки, здобуті на першому етапі Національної революції: зменшилося число великих землевласників, знищено панщину й особисту залежність селян, ліквідовано великі магнатські латифундії. На значній частині Правобережжя продовжували діяти правові норми молодої козацької держави .

Так тривало до середини 70-х pоків XVII ст. Зречення від булави П. Дорошенка знаменувало початок нової сторінки в історії правобережних українських земель. В їхніх межах почалася постуБорисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 87; Стріше

–  –  –

пова реставрація польських порядків. Насамперед це проявилося у відновленні діяльності владних структур Речі Посполитої і спробах магнатів і шляхти повернутися до проведення довоєнної соціально-економічної політики .

Перш ніж перейти до висвітлення ситуації в промисловому секторі української економіки та привнесених сюди змін, зауважимо, що якихось систематичних досліджень не лише щодо кінця 40-х–70-х років, а й стосовно попереднього та наступного періодів в українській історіографії практично не проводилося (певна їх кількість є лише стосовно XVIIІ ст.). Більшість праць, що сьогодні мають в своєму розпорядженні історики, відзначається фрагментарністю і стосується або історії окремих економічних центрів, або тих чи інших ізольовано взятих ремесел чи промислів, без охоплення при цьому стану галузі в цілому, до того ж з локалізацією на окремих географічних регіонах. Розпорошеною є і джерельна база, що фактично унеможливлює спроби навести якісь статистичні дані у межах всієї козацької України ані щодо кількісного або соціального чи національного складу залученого до промислової діяльності населення, ані щодо показників виробництва того чи іншого виду продукції та номенклатури підприємств і ремісничих професій .

Насамперед потенційні можливості промислового сектору в будь-яку епоху доводить існування доволі розгалуженої системи міст, які, за твердженням науковців, виступають “тим нервовим вузлом, що в’яже в єдину суцільну сітку” поступ цивілізації84. За деякими даними, на початок революції в Україні існувало близько 1 тис. міст і містечок, в яких (за винятком Белзького й Руського воєводств) проживало 46% усього населення85. Зокрема, в Київському і Чернігівському воєводствах, за спостереженням І. Крип’якевича, поселень міського типу було 40986. За даними В. РомановКлименко П. Місто і територія на Україні за гетьманщини // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. — Кн. VІІ–VІІІ. — К., 1926. — С. 1–2 .

Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 26; Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст. — С. 80–81 .

86 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 34. Сисин Ф. Хмель

–  –  –

ського, наведеними у його докторській дисертації, у 1666 р. у Лівобережній Україні серед 756 населених пунктів налічувалося 85 міст. Нерівномірною була щільність міщан у різних регіонах. Так, наприклад, на Волині вона становила біля 30%. Для Брацлавщини цей показник сягав 63,5%, хоча переважно міста тут були невеликими. У межах Поділля у 40 містах у середньому мешкало понад 400 жителів у кожному87. В цілому ж, як зазначають дослідники, щодо щільності заселеності та за загальною площею українські міста дещо відставали від західноєвропейських88 .

Визначальним чинником, що вплинув на певну переорієнтацію основних галузей міської економіки, без сумніву, стали зрушення в традиційній системі взаємовідносин між основними категоріями міського населення. До того ж навколо великих міст оселялася також більшість сільської людності, розвивалися ремесла та засновувалися підприємства, які займалися переробкою продуктів сільськогосподарського виробництва і розробкою сировинних оаз. Іншим важливим показником є щільність втягнутого у виробничо-торгівельну діяльність населення. За існуючими підрахунками, у межах Волині промислами та торгівлею займалося приблизно 35–40% мешканців. На Поділлі ця цифра на 1665 р .

становила 20–25%. В правобережній частині Київського воєводства на початок 1648 р. вона досягла 37%, а вже на 1665 р. збільшилася, наприклад, у м. Коростишеві до 42%. Для Лівобережної України В. Романовський називає такі цифри: у найбільш економічно розвинених містах у 60-х роках ремісників та торгових людей налічувалося 60% у Стародубі, Києві — 43%, Ніжині — 37,5%, Батурині — 45%, Острі — 65%, Козельці та Сосниці — по 29%, Нових Млинах — 40% від загальної кількості жителів. Найбільш втягнутим у промислове виробництво виявився Переяслав — тут відсоток ремісничого люду та купецтва сягав 73%89 .

Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст.… — С. 71–75 Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст.… — С. 85; Пта

–  –  –

Накреслюючи методологічні підходи до вивчення історії промислового виробництва в Україні, О. Оглоблин як головні висував два взаємопов’язаних завдання: по-перше, прослідкувати поступовий перехід галузей “від домашнього ремесла” до створення окремих підприємств, які б жили “ринком та були б оснащені останніми технічними удосконаленнями та інколи користувалися вільнонайманою працею”; по-друге, розглянути процес формування зосередженої в містах промисловості, що “створювалася розвитком ринку і діяла вільнонайманою працею…”90. Зауважимо: обидва ці варіанти за доби революції розвивалися як на Лівобережжі, так і на Правобережжі паралельно, з більшою чи меншою мірою інтенсивності в окремо взятих господарських сферах. В цілому аграрний характер української економіки висував на перший план обробіткову та добувну галузі, які концентрувалися переважно у форматі малогабаритних присадибних ремесел або промислів як у козацько-міщанських та монастирських володіннях, так здебільшого у сільській місцевості, безпосередньо наближеній до джерел сировини. Пов’язаним такий вид діяльності був із виготовленням продуктів харчування, одягу, взуття, виробів першої необхідності, що широко використовувалися в побуті всіма верствами населення, а в умовах воєнного часу забезпечували потреби та дієздатність війська. Розвивалося таке підприємництво у трьох формах — надомництва, цехового або позацехового ремесла, що відповідало певним етапам економічної історії всіх країн91, та промислів, виробничий процес яких був більш наближений до економічних викликів нового часу .

Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики. Предкапиталистическая фабрика. — К., 1925. — С. 11–12 .

91 Подолинський С.А. Ремесло і фабрики на Україні. — Женева, 1880;

Зибер Н. Еще о братствах // Слово. — 1881. — № 1; Ефименко А .

Южнорусские братства // Южная Русь. — Т. 1. — СПб., 1905; Сецинский Е. Материалы для истории цехов в Подолии. — Каменец-Подольский, 1904; Клименко П. Цехи на Україні. — К., 1929; Пажитнор К.А. Проблема ремесленных цехов в законодательстве русского абсолютизма. — М., 1952 та ін .

Заходи влади щодо забезпечення функціонування… 97 В умовах революції помітно послаблюється чинність цехових уставів, що жорстко контролювали відносини не лише всередині цехового братства та цехову ієрархію, а й сам процес вироблення того чи іншого товару. Це відкривало більш широкі можливості для запровадження у виробництво нових технологій92. Розмитість цехової корпоративності в межах однієї спеціалізації, з іншого боку, сприяла появі нового виду цехів, які об’єднували під керівництвом одного цехмістра ремісників різних професій. Приклади існування таких мегацехових організацій маємо, зокрема, в Кам’янціПодільському (тут спеціальності стельмахів, колодіїв, бондарів і столярів здобували уродженці з-понад 100 населених пунктів України та Польщі), Ковелі, ряді міст Лівобережжя93 .

В другій половині XVII ст. в козацькій Україні поширюється індивідуальна форма організації ремісництва, якою, крім спеціалістів-надомників, охоплювалися і ті, хто поривав з певними цехами (т. зв. партачі). Особливо це явище поширилося на обробіткові та будівельну галузі. Водночас відбувався і діаметрально протилежний процес концентрації виробничих сил і ресурсів у мануфактурному виробництві, технічне забезпечення якого також було підняте на дещо виший рівень, ніж це спостерігалося в ремісництві. Незважаючи на те, що сам термін “мануфактура” не набув в Гетьманщині широкого поширення (дослідники зазначають, що у XVII– XVIIІ ст. в Європі ним ідентифікували “не певну форму підприємництва, а промисловість загалом”94), тим не менше прикметні риси мануфактуризації можна знайти у таких промислах, як мукомельний, лісний і тісно пов’язаний з ним будівельний, склоробКомпан О.С. Міста України в другій половині XVII ст.… — С. 183–184 .

Отамановский В.Д. Развитие городского строя на Украине в XIV– XVIII вв. и магдебургское право // Вопросы истории. — 1958. — № 3 .

— С. 130; Лазаревська К. Матеріали для історії цехів на Лівобережній Україні ХVІІ–ХІХ вв. // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. — Кн. VІ. — К., 1925. — С. 22, 29 та ін .

94 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики. Мануфактура

–  –  –

ний, залізорудний. На промислову основу поступово ставали винокуріння, виробництво тканин (особливо сукна), селітроваріння тощо .

Спостерігалася певна спеціалізація окремих районів. Дуже розгалужену мережу мала в 50-х–70-х роках харчова галузь, яка розвивалася переважно в малих підприємницьких формах, однак це зовсім не виключало поставленого на потік вироблення продуктів харчування в маєтностях козацької старшини, вищого православного духовенства та місцевої аристократії, в шляхетських фільварках західного регіону та володіннях великих монастирів з їх доволі розгалуженою і багатопрофільною господарською системою. На основі залучення до виробництва найманих робітників переважно розвивався винокурний промисел. Основні його підприємства зосереджувалися у містах Лівобережжя. Багато з них належали козакам і міщанам. Горілчані заводи існували також і в містах Правобережної України. Винокуріння посідало чільне місце і в промисловій діяльності слобожан95. Райони, які мали багато лісів, ставали осередками розвитку лісних промислів. Останні спеціалізувалися як на заготівлі сировини (пиляні колоди, дубовий брус, лико, смола, дьоготь, вугілля для рудень тощо), так і на виготовлені із деревини промислових товарів, які, крім побуту, в умовах воєнного часу знаходили широке застосування у війську (зокрема, для організації табору в ході наступально-оборонних операцій, підвезення боєприпасів, наведення переправ тощо). В тісному зв’язку із лісничою та деревообробною промисловістю розвивалася будівельна справа та виробництво паперу. Праця будівельників засновувалася на найманстві й, як правило, не знала великих організаційних форм. Роботи здійснювалися переважно або ремісниками-індивідуалістами, або невеликими позацеховими корпораціями з майстрів різних спеціальностей .

Переважно в рамках ремісничого виробництва традиційно розвивалися гончарство (особливо в містах Полтавщини, Чернігівщини, Поділля) з різноманітним асортиментом виробів96, цегельниБагалій Д.І. Історія Слобідської України. — Харків, 1990. — С. 132 .

Січинський В. Нариси з історії української промисловості. — Львів,

–  –  –

цтво (підприємства з виробництва цегли засновувалися у великих містах і, як правило, підлягали міським урядам), ковальство, свічкарство. Однак поряд з невеликими цеховими або позацеховими воскобійнями починають виникати і підприємства заводського (відповідно до свого часу) типу, в яких підпорядковане зрослому споживацькому попиту виготовлення різного виду свічок було поставлене на технічно вдосконаленішу основу .

На розвинену галузь з середини XVII ст. перетворилося селітроваріння. Особливо поширеним воно було на Лівобережжі. Власниками селітроварень тут виступали переважно заможніші селяни, які збували виготовлену продукцію на продаж. Зафіксовані також випадки утримування селітроварних підприємств міщанами Києва, Переяслава, Ніжина97. Великий селітряний майдан наприкінці 50-х років належав підданому Києво-Печерського монастиря М. Рандарю98 та миргородському міщанину М. Каліннікову99, козакам К. Новицькому, В. Саєнку і Якову з Полтавського полку100. Селітроварні існували і на Слобожанщині, де було багато буртів. Виведення виготовлення селітри на промисловий рівень, коли в її виробництві було задіяно по кілька десятків робітного люду101, диктувалося в першу чергу підвищеною потребою в пороху козацького та найманого війська .

Важливого значення в умовах викликаного революцією перманентного воєнного протистояння набувала залізорудна промисловість. Головними районами добування та переробки руди стали українське Полісся (переважно території Волині та Чернігівщини) і південно-східні терени (зокрема, великі рудні масиви були сконцентровані на Криворіжжі). Особливо швидкими темпами засновувалися нові, оснащені водяним колом, рудні у 60-х роках .

Вони перебували як у власності окремих осіб міщанського, селянЛукьянов П.М. История химических промыслов и химической промышленности России до конца ХІХ в. — Т. 1. — М. — Л., 1948. — С. 167 .

98 Архив ЮЗР. — Ч. VІІ. — Т. І. — С. 526, 546 .

99 Борисенко В.Й. Перші елементи буржуазії на Лівобережній Україні

–  –  –

ського та козацького станів, так і православної церкви та Військового скарбу102. Широко застосовувалась практика передачі рудень управителям або в оренду .

Загалом в металообробній галузі у другій половині XVII ст .

були задіяні 34 робітничих спеціальності. Особливим попитом в умовах війни користувалася продукція гарматників, ковалів, лучників, мечників, пороховиків, рушникарів, стрільників, шабельників. Набирали міці такі промисли, як конвісарство та людвисарство (виробництво олова переважало у Лівобережній Україні, а найбільшими центрами виготовлення продукції з міді стали Київ, Новгород-Сіверський, Стародуб, Глухів103), сировина для яких поставлялася з-за кордону. Водночас процес збагачення козацької старшини, а також потреби церкви сприяли збільшенню кількісного асортименту виробів сріблярів, золотарів, дзвонарів та інших фахівців .

На промисловий рівень було піднято склодувну галузь104, в якій почали утворюватися великі підприємства — гути. Центрами гутного виробництва скла стали Житомирщина, північні райони Чернігівщини, Волинь, Галичина, Закарпаття. Власниками і засновниками гут, як і в інших промислових галузях, виступали духовенство, козацька старшина, заможне міщанство і козацтво, які часто брали безпосередню участь у виробничому процесі. Відомі приклади належності гут міським урядам (наприклад, в м. Потиличі на Галичині), які здавалися в оренду майстрам-склоробам .

Загалом в Західній Україні оренда підприємств склоробного промислу була явищем більш поширеним, ніж на Лівобережжі чи в козацьких полках Правобережжя .

Федоренко П.К. Рудни Левобережной Украины в XVII–XVIII вв. — М., 1960. — С. 70; Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст.… — С. 261; Материалы по истории СССР. — Т. V. — М., 1957. — С. 132–134 .

103 Січинський В. Нариси з історії української промисловості. — С. 93;

Лазаревский А.М. Украинские исторические мелочи. — Т. І. — К., 1901. — С. 61–62; Модзалевський В.Л. Гути на Чернігівщині. — К., 1926 .

104 Рожанківський В.Ф. Українське художнє скло. — К., 1959; Любо

–  –  –

Порівняно в менш активних формах, як можна судити з джерел, протікало промислове життя на Запорожжі. У другій половині XVII ст. запорозьке козацтво та січовики переважно займалися переробкою природних багатств краю. Важливу статтю доходів січового скарбу становило чумацтво. На 40–70-ті роки припадає заснування у межах Запорозьких Вольностей перших міст-фобургів. Найбільш важливими з них як у військовому, так і господарському відношенні стали Кодак, Самар та Микитин Ріг105. Іншим видом військово-економічних осередків були т. зв. бекети — укріплені населені пункти, в яких розміщувалися січові залоги. “Як мілітарна одиниця, — писав М. Слабченко, — Січ у самій собі зосереджувала промисли, що без них січове козацтво не могло прожити…”106 .

Загалом місцева економіка формувалася значною мірою завдяки протегуванню Коша107, а її явно виражений товарний характер обумовлювався наявністю розгалуженої системи шляхів сполучення та “відповідних транспортних засобів”108 .

Без сумніву, політичні події наклали на економіку України свій карб. Зокрема, темпи розвитку та продуктивності окремих галузей коригувалися станом війни з Польщею, Росією, Кримом та Туреччиною, міжстаршинськими усобицями, що також приводили до значних руйнувань та спустошень, згортанню господарської активності цілих регіонів або окремих поселень. Ці ж фактори зумовлювали і переважання тих чи інших виробів в загальному асортименті продукції. Адже нагальною була потреба забезпечити харчування, обмундирування та озброєність козацьких полків. Збільшувався попит і щодо тих товарів, які необхідні були населенню для осілості на нових місцях, для нормального функціонування міста та села .

Ефименко А.Я. История украинского народа. — С. 290–291; Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностей // Праці Комісії для виучування історії західно-руського та українського права. — Вип. 6. — С. 160–163 .

106 Слабченко М. Паланкова організація Запорозьких Вольностей. —

–  –  –

Помітну увагу центральні та місцеві органи влади приділяли розвитку торгівельної сфери та формуванню національного ринку. Насамперед ліквідовувалася монополія магнатських і шляхетських господарств у торгівлі, особливо експортній, сільськогосподарською продукцією109. Зміни в системі соціальних відносин сприяли формуванню вільної конкурентноспроможності усіх суб’єктів торгівельної діяльності. Водночас коло осіб, які займалися торгівлею, помітно розширилося за рахунок безпосередніх виробників — міщан, козаків і селян. Активізації торгівельних відносин сприяла також протекціоністська політика українських урядів в економічно-фінансовій сфері. Адже, як зазначалося, починаючи від Б. Хмельницького, усі володарі булави проводили послідовний і цілеспрямований курс сприяння торгівлі, захисту торговців. Разом з тим, існували й гальмівні фактори. Насамперед до них слід віднести постійні воєнні дії з їх руйнівними наслідками, поділ українських земель на окремі великі регіони: козацьку Україну й ту територію, що залишалася у складі Речі Посполитої, розпад Гетьманщини на кілька політичних утворень, окремі аспекти фінансово-економічної політики російського уряду тощо .

На жаль, обмеженість джерельної бази значно утруднює створення цілісного уявлення щодо розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі на теренах Української держави, а також появи у ній нових тенденцій. Отже, з певністю можна говорити лише про окремі аспекти, що характеризують її загальний стан. Перш за все відзначимо позитивний факт пришвидшення процесу еволюції окремих міських поселень у центри місцевої регіональної й всеукраїнської торгівлі, внаслідок чого вони отримують у тогочасних джерелах назву “торгових”. Такими вважалися, вочевидь, ті поселення, в яких, по-перше, систематично проводилися ярмарки, торги, базари, а, по-друге, в торгівельній діяльності була задіяна значна частина мешканців. Переписні книги 1666 р. створюють певне уявлення щодо кількості купців і торговців у містах Лівобережжя та їхньої спеціалізації. Зокрема, відомо, що у Стародубі їм належало 107 Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (ІХ — сере

–  –  –

дворів (11,7%), а в Ніжині — 57 дворів (приблизно 8,8%); у Нових Млинах проживало 150 купців (28%), Батурині — 90 купців (25%), Переяславі — 73 (27%)110. Серед них були торговці і скупники великої рогатої худоби, коней, хліба, тютюну, солі, гончарних виробів, прядива, взуття й інших товарів. Найзаможніші займалися зовнішньою торгівлею, дрібні (коробійники) розвозили крам по селах і містечках. І. Крип’якевич слушно звернув увагу на таку показову рису міської торгівлі, як існування великої кількості дрібних крамарів (серед останніх були й жінки), котрі продавали свій товар на “лавках”111 .

Важливу роль в економічному житті козацької України відігравали торги, базари і ярмарки, які слугували тими своєрідними “кровоносними судинами”, що виконували функцію зв’язку між сільським господарством, з одного боку, ремеслом і промислами — з іншого, а також з’єднували не лише економічний простір країни, розірваної політично, а й об’єднували її з рештою українських земель. Їхня кількість у 60-х–70-х роках у Лівобережжі зростала;

у Правобережному Гетьманаті, внаслідок воєнних дій, навпаки, спостерігався зворотній процес. Збільшувалися обсяги торгівлі й тривалість торгів; зокрема, в Києві вони продовжувалися уже не один, а два тижні, у Стародубі дві щорічні ярмарки тривали по 2–3 тижні кожна, Ніжині — 3 тижні, а в деяких містах — до 6 тижнів112 .

Крім ярмарків, у містах і містечках щотижня (у різні дні) проходили торги й базари, де панувала роздрібна торгівля. Торгівельні відносини розвивалися не лише між містами й селами, але і між різними регіонами. Наприклад, до Полтави з’їжджалися з товаром купці з Лубен, Миргорода, Чернігова, Переяслава, Ромен; Прилук — з Варви, Коропа, Липовця, Ніжина, Полтави, Носівки; до Стародубу — з Чернігова, Ромен, Мглина, Почепа, Новгорода-Сіверського й інКрип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 207; Романовский В.А .

Развитие городов Левобережной Украины… — С. 398–403 .

111 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 207 .

112 Мельниченко В.М. Торговельні зв’язки між Лівобережною і Право

–  –  –

ших міст. Окреслювалася й спеціалізація ярмарків, зокрема, у Зінькові й Опішні більше продавалося гончарної продукції, Погарі — прядива, Ніжині — виробів з дерева, Стародубі — хутра й прядива113. На базарах і невеликих торгах продавали продукцію міщани і селяни навколишніх сіл (спеціальні ряди, на яких розкладався товар, створювалися на ринкових майданах). В своїй масі вона була сільськогосподарською, хоча до асортименту входили також тканини, одяг, взуття, хутра, посуд, дьоготь, риба, поташ тощо114 .

В окремих містах ярмарки набували міжнародного характеру .

Так, наприклад, на торги до Ямполя (на р. Дністер) з’їжджалися купці з Молдавії, Валахії, Греції, Туреччини й, вочевидь, інших країн115. У другій половині 60-х — на початку 70-х років “дуже великим” стає ярмарок у Могилеві-Подільському116. У Лівобережжі чимало іноземців з’їзджалися ярмакувати до Прилук. Особливо великими були ярмарки у Києві (найбільший з них збирався на території Печерського монастиря)117 .

Найпоширенішими товарами внутрішньої торгівлі у козацькій Україні та в межах українських земель у цілому продовжували залишатися збіжжя й інші продукти харчування. В умовах постійних воєнних дій, необхідності утримування 40–100-тисячного війська, постоїв іноземних підрозділів, обезлюднення великих регіонів їх значимість у функціонуванні суспільства настільки зростала, що час від часу владні структури намагалися використати торгівлю зерном і продовольством як військово-стратегічний чинник. Наприклад, брацлавський полковник Д. Нечай взимку 1650 р .

не дозволяв продавати хліб та інші харчові продукти у зайняті жовнірами райони118. Інколи накладав заборону на продаж збіжжя до Литви (Білорусі) й Польщі і Б. Хмельницький, зокрема, відомі Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 134–135 .

–  –  –

його відповідні розпорядження від 1655 і 1656 рр.119 Саме нестача продовольства спонукала П. Дорошенка домагатися у 1666 р. від Варшави звільнення поспільства від обов’язку утримання польських залог120. Коли ж у 1671 р. російський уряд тимчасово заблокував вивіз хліба з Лівобережжя на Правобережжя121, П. Дорошенко у відповідь наказав конфіскувати у київських купців 3 тис .

осьмачок зерна, закупленого у південних районах Гетьманату122 .

Відзначимо також, що Б. Хмельницький й інші гетьмани закупляли зерно й продовольство для потреб війська. Наприклад, у липні 1649 р. до українського табору під Збаражем київські купці, крім пороху, привозили борошно123. За визнанням полонених козаків, у травні 1651 р. до обозу гетьмана під Тернополем в значній кількості поставляли продовольство, порох, свинець та шаблі з Києва124 й інших міст. Вочевидь, влітку 1653 р. до українського війська з Білої Церкви вирушив великий купецький караван з харчами125 .

Основними центрами торгівлі збіжжям були Київ, Полтава, Ніжин, Ромни, Прилуки, Стародуб, Переяслав126. Постійно закупляли його запорожці, котрі натомість продавали рибу, хутро, мед, шкіру, сіль тощо127. Основну масу хліба на торги і ярмарки поставБорисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 143; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 209 .

120 Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року і відповідь на неї короля Яна Казимира // Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII — на початку XVIII століття. Статті і матеріали. — К., 2006. — С. 218–219 .

121 Мельниченко В.М. Торговельні зв’язки між Лівобережною і Правобережною Україною… — С. 72 .

122 Борисенко В.Й. Хлібний ринок Лівобережної України другої половини XVII ст. // Укр. іст. журн. — 1988. — № 3. — С. 115 .

123 Мицик Ю. Визвольна війна очима полонених повстанців // Київська старовина. — 1995. — № 4. — С. 20 .

124 ЦДІАК України. — Ф. 1230. — Оп. 1. — Спр. № 32. — Арк. 19 .

125 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 209 .

126 Борисенко В.Й. Хлібний ринок Лівобережної України... — С. 112– 116; Його ж. Соціально-економічний розвиток... — С. 136 .

127 Борисенко В.Й. Хлібний ринок Лівобережної України... — С. 117–

–  –  –

ляли заможні селяни, міщани, козаки. Деякі старшини спеціально займалися вирощуванням збіжжя на ринок. Наприклад, київський полковник В. Дворецький 1659 р. лише київському воєводі продав 218 четвертей зерна, а в наступному році 1 тис. кіп жита й пшениці та 350 осьмачок зерна128. Активно торгували худобою, горілкою, тютюном, сіллю. Останню довозили з Коломиї, соляних промислів Тору (це “соляне містечко” засновується 1675 р., пізніша його назва “Слов’янськ”), Криму й Молдавії129. В обох частинах козацької України поширювалася торгівля горілкою, ремісничими товарами, а також книгами130 .

На засадах співробітництва починає формуватися владна політика у сфері зовнішньої торгівлі, хоча воєнні дії помітно позначалися на її основних напрямах та обсягах. Зокрема, внаслідок розорення поселень Правобережжя відбулося різке скорочення обсягів товарів (особливо збіжжя, худоби, поташу, селітри, воску тощо), що надходили на білоруські, литовські, польські й західновропейські ринки з тих регіонів українських земель, які увійшли до складу Української держави. Однак, незважаючи на це, лише 1648 р. міщани Норинська продали білорусам зерна на суму в 5470 злотих131. Загалом торгівельні відносини з Білоруссю мали сталий характер. Як повідомляли влітку 1649 р. з обозу литовського війська, міщани Могилева “з козаками через киян мають своє порозуміння..., торгують з ними й під цим виглядом відомості й перестороги про все, що у нас діється, їм увесь час передають...”132. Білоруські купці відвідували Київ, Переяслав, Полтаву, Ніжин й інші міста, закупляючи в основному хліб. Попри заборони гетьмана, Борисенко В.Й. Хлібний ринок Лівобережної України... — С. 114;

Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст. … — С. 304 .

129 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 140–142;

Мельниченко В.М. Торговельні зв’язки між Лівобережною і Правобережною Україною… — С. 73; Стрішенець О.М. Товарне виробництво і торгівля в Україні (друга половина XVII–XVIII ст.). — Чернівці, 2009. — С. 206–207 .

130 Мельниченко В.М. Торговельні зв’язки між Лівобережною і Право

–  –  –

жвава торгівля продовжувалася і в 1655–1657 рр. Влітку 1656 р .

кияни відправили караван з 50 суден, навантажених зерном, до Давидова й Петрикова. Наступного року Б. Хмельницький дозволив безмитну торгівлю київським купцям і торговцям у Старому Бихові. Підтримувалися торгові відносини з Білоруссю і в 60-х– 70-х роках133 .

Попри те, що Українська держава перебувала у стані війни з Річчю Посполитою, торгівельні відносини між двома країнами продовжували зберігатися. При цьому Б. Хмельницький наполегливо обстоював перед варшавським урядом інтереси українського купецтва. Наприклад, у грудні 1648 р. гетьман звернувся з проханням до віленського підкоморія звільнити ув’язнених київських купців “з їх товарами і грішми”, 1650 р. добився звільнення заарештованих у Польщі І. Тетерівки та П. Котовича134. Після укладення Зборівського договору, коли частина шляхти повернулася до маєтків, поновився вивіз до Польщі на продаж худоби135. Показово, що після відомої заборони Д. Нечая на вивезення збіжжя й продуктів харчування “до Польщі” гданські купці вступили у 1650 р. у перемовини з українським гетьманом щодо продажу їм великої партії поташу136. Навесні 1660 р. посольство Ю. Хмельницького у Борисові на переговорах з польською стороною мало доручення порушити питання про введення “вільної торгівлі” між Польщею й Україною137. Зі свого боку П. Дорошенко домагався (1670 р.) від польського короля скасування мита для козаків, котрі здійснювали торгівельні операції на території Польщі й Литви138 .

Документи Богдана Хмельницького… — С. 572; Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 143; Його ж. Хлібний ринок Лівобережної України... — С. 120 .

134 Документи Богдана Хмельницького… — С. 88, 159; Крип’якевич І.П .

Богдан Хмельницький. — С. 208 .

135 Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (ІХ — середина XVII ст.). — К., 1992. — С. 181 .

136 ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/ІІ. — Арк. 305 зв .

137 Kubаla L. Wojny duski i pokj оliwski 1657–1660. — Lww, 1922. —

–  –  –

Торгували українці і в інших європейських країнах. Приблизне уявлення про їх маршрути й асортимент товарів, що закуплялися для продажу в Україні, дає список, складений київським купцем М. Сусловим у 1684 р. У ньому знаходимо дані про 60 “завоїв” різнокольорового шовку, 50 пар окулярів “простих венецьких”, 25 пар окулярів “кришталевих”, 60 ліктів “венецьких витяжків”, 13 в’язок агатів “венецьких”, 8 чорнильниць з слонової кістки, 24 разки перлин з Риму, 5 мап “венецьких” “на бумазі”, 32 картини мальовані, 5 картин великих на полотні, 5 фунтів кави, 1 панцир, 2 фузеї німецькі, 2 пістолі, 15 “образків венецьких”, 2 скрині кипарисових й ін. За продану українську продукцію ним було виручено у Вроцлаві — 257 червоних битих, Відні — 8 злотих “доброї монети” і 5 “злотих ринських”, Венеції — 31 дукат і 2 “пилили”, Кракові — 30 червоних битих і 40 злотих шелягами тощо139 .

Логічно припустити, що за доби революції найбільш активно розвивалася торгівля з Молдавією, Волощиною й Трансильванією .

Джерела засвідчують її постійний характер у прикордонному районі козацької України (Подністров’ї), де торгівельними центрами були Ямпіль, Рашків, Могилів, Шаргород й інші міста. Українські купці й торговці також були частими відвідувачами молдавських ярмарків. Зокрема, в одному з листів до коронного хорунжого О. Конецпольського (6 серпня 1651 р.) А. Крупіцький повідомляв, що “купці з України майже щоденно приїжджають” до Ясс140 .

Величезні партії поташу продав у Молдавії і сам Б. Хмельницький, виручивши за них 200 тис. талерів141. 1652 р. до молдавської столиці приїхало для закупівлі солі 400 возів; інший караван з 150 возів із сіллю вирушив звідти до Умані142. Не виключено, що українські і молдавські торговці й купці спільно координували проведення великих ярмарків143 .

Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст.… — С. 311–312 .

АГАД. — Ф. 559. — Спр. № 449. — Арк. 54 .

141 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 211 .

142 Мельниченко В.М. Торговельні зв’язки між Лівобережною і Право

–  –  –

Ще у 1630-х–1640-х роках виник важливий торгівельний шлях, що пролягав територією Поділля, яким турецькі товари (одяг, килими, бавовна, фарби, папір, кінська збруя, сап’ян тощо) потрапляли на український ринок144. Не виключаємо, що з початком революційних дій їх питома вага у торгівлі з козацькою Украною дещо скоротилася, хоча і залишалася досить-таки значною, чому сприяло укладення Б. Хмельницьким відповідної угоди з Османською імперією. Російські посли восени 1653 р. повідомляли до Москви, що торгувати до Умані приїжджають купці з Очакова й кримських міст (вірмени й татари); вони наймають у місті “і двори, і лавки” для товарів145. Наступного року через Бендери й Чечельник проїхав турецький торговий караван із 100 возів з крамом146. Чимало товарів, які привозилися купцями з Туреччини (червоний сап’ян, перські килими, бавовняні тканини, оливкова олія, прянощі, муслін, шовкові тканини тощо), надходило на ярмарки Києва і Прилук. Торгували з Туреччиною й лівобережні купці. Зокрема, вісім з них 1662 р., продавши там свої товари, накупили турецьких й збували їх у Києві, Переяславі та Москві. 1665 р .

Р. Манойлов і ще кілька торговців привезли звідти тканини, прикраси і прянощі. Грецькі купці з Ніжина (вони завжди користувалися опікою гетьманської влади) 1669 р. проводили торгівельні операції у Порті й Молдавії, викупивши при цьому 26 російських в’язнів. Відвідували лівобережні купці Османську імперію і в 70-х роках147 .

З початком національно-визвольної боротьби стрімко збільшився (попри існуючі об’єктивні труднощі й тимчасові перепони владних структур з обох сторін) обсяг торгівлі з Росією. 1648 року він був незначним (заважали воєнно-політичні чинники), однак вже під його кінець почастішали поїздки російських торговців з продовольчими товарами у Лівобережжя, населення якого відчувало їх нестачу. В лютому 1649 р. російський уряд дозволив “торСидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі... — С. 112 .

–  –  –

говим людям” обох країн без перешкод проїжджати через кордон, а в березні — українцям торгувати усіма товарами (тільки у прикордонних містах), за винятком горілки і тютюну (заборонених ще у 1630-х роках) й звільнив їх від сплати мита148. Як уже нами відзначалося, у відповідь гетьман теж запровадив для росіян безмитну торгівлю. Українці переважно приїжджали торгувати до Путивля, Брянська (на Свенський ярмарок), Севська, Бєлгорода, Хотмижська, Рильська й інших російських торгівельних центрів, однак виїхати за встановлену “лінію порубіжних міст”, зокрема, добратися до Калуги чи Москви) вдавалося не часто. Основними пунктами збуту товарів для росіян були Переяслав, Чернігів, Ніжин, Миргород, Стародуб, Почеп, Новгород-Сіверський, Прилуки, Гадяч, Київ, Чигирин, Корсунь, Канів, Умань, Біла Церква й ін .

міста149. Після 1654 р. успіх торгівельних операцій для українців значною мірою залежав від характеру політичних відносин й політики російського уряду. Значних збитків вони зазнали у 1666– 1667 рр., коли російські урядовці спробували вплинути на економічне життя Лівобережного Гетьманату .

Асортимент товарів (переважно це були продукти сільського господарства, якими торгували обидві сторони) істотно не змінювався. Якщо внаслідок недороду 1648–1649 рр. українські й російські торгові люди ввозили до України з Росії збіжжя й продукти харчування, то в наступні роки, навпаки, їх почали вивозити і в зворотному напрямі. Україна отримувала від росіян чимало солі, прісного меду (в голодні роки), хутра (“мягкой рухляди”), обробленої шкіри, матеріалів для оздоблення храмів. Твердження ж про масштабний експорт до Гетьманщини російської зброї й пороху є явно перебільшеним150. Торговці, купці й козацькі старшини про

–  –  –

землі у міжнародній торгівлі... — С. 140–141; Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією. — С. 384–386, 389 .

149 Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією. —

–  –  –

ко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією. — С. 416– 427; Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 150–152 .

Заходи влади щодо забезпечення функціонування… 111 давали росіянам багато поташу, селітри, конопляного прядива, меду, воску, сала, олії, тютюну, горілки, великої рогатої худоби, коней, свиней, шкір-сирцю тощо151. Потрапляли на Свенський та інші ярмарки захоплені в обозах польської армії трофеї152. Продавали росіянам також порох, свинець та “гвинтівки”. Вочевидь, це були непоодинокі випадки, бо восени 1653 р. гетьману довелося під страхом смертної кари заборонити їхній вивіз з козацької України153. Експортувалися й інші промислові товари: кожухи, шуби, кафтани, панчохи, скляні вироби, сукна тощо154. У 60-х — першій половині 70-х років помітно збільшився продаж поташу й селітри з буд старшин й вищого духовенства, а також горілчаної продукції. Наприклад, 1671 р. на кухлевий двір у Москві було привезено 30729 відер горілки, 362 відра заспиртованих вишень, 423 відра морсу й 36 відер конопляного масла. Цього ж року лише глухівські купці привезли сюди на 187 підводах 192 бочки і 25 бочечок горілки155. Спеціально для українських купців були збудовані гостинні двори у Севську й Брянську, а для російських — у Стародубі й Мглині. Центрами торгівлі з Росією стали Стародуб, Ніжин й Кролевець, в якому з’єднувалися два найбільших торгівельних шляхи, що вели від Києва до Москви156 .

Гальмівним чинником у розвитку торгівлі була неврегульована система виплати торгового мита, різні збори (часто вони

АІІУ. — Оп. 3. — Спр. № 7. — Арк. 132; Спр. № 23. — Арк. 11; Крип’яstrong>

кевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 210–211; Пиріг П.В. Економічні зв’язки Чернігівщини в середині XVII ст. // Укр. іст. журн. — 1991. — № 12. — С. 51; Стецюк К.І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50–70-х роках XVII ст. — К., 1960. — С. 64–66; Шевченко Ф.П .

Політичні та економічні зв’язки України з Росією. — С. 427–435 .

152 АІІУ. — Оп. 3. — Спр. 7. — Арк. 220 .

153 Там само. — Спр. № 11. — Арк. 434 .

154 Шевченко Ф.П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією. — С. 435 .

155 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток... — С. 153–155;

Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст.… — С. 308; Романовский В.А. Развитие городов Левобережной Украины… — С. 415 .

156 Стецюк К.І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні… —

–  –  –

мали місцевий характер) з купців і торговців, зокрема, за переправи через ріки (“погребельний” і “мостовий”), користування ваговими й мірними засобами, з торгового місця, торгових комор, з возів тощо. Вони стягувалися магістратами й ратушами від продажу хліба, худоби, воску, жиру та іншої продукції157. У 1666– 1667 рр. внаслідок політики російських воєвод у Лівобережному Гетьманаті митні тарифи помітно зросли (безмитно торгували лише ніжинські й київські купці), що викликало серед торгового люду масове невдоволення158. З усіх українських гетьманів тільки Б. Хмельницький намагався впорядкувати митну справу. В травні 1654 р. він запровадив новий митний тариф на ввіз і вивіз товарів, який був у 2,5 рази нижчий за діючий перед цим польський. На відміну від поширеної в Речі Посполитій практики, в основу оподаткування були покладені предмети розкоші. Тим самим тарифна політика спрямовувалася на заохочення ввозу благородних металів й коштовного каміння й обмеження (через високе мито) їхнього вивезення з козацької України159 .

Проголошення незалежності Української держави відразу ж висунуло на одне з чільних місць проблему заснування власної фінансової установи, налагодження до неї надходжень й карбування монети. Функціонування національної системи фінансування фактично було налагоджено на кінець 1650 р. і в своїй основі залишалося незмінним до 1676 р. Відразу ж істотним організаційним недоліком стало об’єднання державних прибутків (Війська Запорозького) з власне гетьманськими (відокремлення одних від других було передбачено тільки в “Договорах і постановах…” П. Орлика 1710 р., із введенням посади генерального підскарДядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України… — С. 86–87; Мельниченко В.М. Торговельні зв’язки між Лівобережною і Правобережною Україною… — С. 70–71 .

158 НБУВ. ІР. — Ф. ІІ. — Спр. № 15421. — Арк. 44; Спр. № 15422. — Арк. 128–

–  –  –

Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 248; Мельниченко В.М .

Торговельні зв’язки між Лівобережною і Правобережною Україною… — С. 70; Смолка А.О. Соціально-економічна думка та політика… — С. 74 .

Заходи влади щодо забезпечення функціонування… 113 бія)160. Фінансами розпоряджався безпосередньо гетьман, якому підпорядковувався “гетьманський підскарбій”, що займався практичними питаннями наповнення Скарбу. Нижчими посадовцями були особи, які відповідали за надходження орендних зборів, фінансові агенти та збирачі податків (“екзактори”). У полках організацією надходження фінансів відали полковники (подекуди з’являлися посади полкових підскарбіїв), а сотень — сотники. У містах і містечках збір коштів здійснювався бурмистрами161. Відсутність спеціальної централізованої структури, яка б зосереджувала у своїх руках увесь процес надходження фінансів до скарбниці, створювала вкрай сприятливі умови для зловживань. Оскільки сотників і полковників ніхто не контролював, то, зрозуміло, вони часто плутали державну “кишеню” з власною. Механізми цього процесу розкрив, зокрема, влітку 1657 р. у Москві український посол П. Тетеря. Полкове керівництво, визнавав він, збираючи податки з кожного двору по 2–3 злотих, запевняє, що вони йдуть “на гетьмана, а гетьману хоча і щось дадуть, і то не все, а користуються тим полковники...”162. З поділом козацької України 1663 р. на два Гетьманати у кожному з них формуються свої військові скарби; окремий мала і Запорозька Січ .

Основними джерелами надходжень до державної скарбниці слугували земельний фонд (як зазначалося, держава була його співвласником), оподаткування населення, прибутки з промислів, мито з торгівлі тощо. Щоправда, за гетьманування Б. Хмельницького випадки продажу землі з дозволу уряду були поодинокими .

Лише з початку 70-х років у Лівобережжі цей процес починає набирати обертів (у Правобережжі, як відомо, ситуація розвивалася за іншим сценарієм). Тому частка коштів від операцій з купівліпродажу земельних наділів у скарбниці була невеликою. Інша справа, що розглядаючи землю як власність Війська Запорозького, Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 245; Субтельний О .

Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К., 1994. — С. 55, 64 .

161 Веселаго В.В. Принципи економічної політики Богдана Хмельниць

–  –  –

уряд вважав цілком легітимним збір податків не лише із поспільства, але й деяких категорій козацтва. Саме ці надходження й слугували основними джерелами поповнення скарбниці. На думку В. Веселаго, вони становили 60% усіх фінансових ресурсів163. Збір податків з населення запроваджується наприкінці 1648 р. До цього часу скарбниця наповнювалася здобиччю, взятою в обозах розгромлених польських військ (вона в основному поступала від наказного гетьмана М. Кривоноса й козацьких полковників, котрі влітку і восени звільняли українські землі) .

Вже у січні 1649 р. до скарбниці почали надходити перші кошти від збору податків164. За гетьмана Б. Хмельницького, згідно з спостереженням дослідників, основною формою оподаткування був постійний податок з двору (“подимне”), який збирався з посполитих й інколи з козаків грошима. Існував податок на виробництво спиртних напоїв — показанщина, який платили й козаки (щоправда, гетьман в окремих випадках міг звільняти останніх від нього)165. Крім традиційних, набрала поширення виплата надзвичайного податку — військового (стації), як у грошовій, так і натуральній формах, який частково використовувався на утримання татар .

Про розміри надходжень до скарбниці певне уявлення можна скласти зі свідчень згадуваного уже П. Тетері. За його словами виходило, що якби збирати з кожного селянського двору по 1–2 злотих, то лише у Київському воєводстві загальна сума доходила б до 50 тис. червоних злотих. Так, навесні 1649 р. з кожного двору “на війну” було зібрано по 4 талери166. Восени посполиті виплатили чинш167. В кінці наступного року за наказом гетьмана Веселаго В.В. Принципи економічної політики Богдана Хмельниць

–  –  –

дительной войне украинского народа… — С. 203 .

165 Веселаго В.В. Экономическая политика Богдана Хмельницкого (1648– 1657): Дис. … канд. экон. наук. — К., 1955. — С. 288–291; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 249–250 .

166 Grabowski A. Ojczyste spominki. — Krakw, 1845. — T. II. — S. 42 .

167 АІІУ. — Оп. 3. — Спр. № 55. — Арк. 135; Michaowski J. Ksiga pa

–  –  –

з посполитих і з козаків “по усій Україні, аж до самого кордону” зібрали стацію по пів-осьмачки збіжжя168. Навесні 1651 р. у Лівобережжі населення виплачувало подимний податок по 4 талери з двору, а в Правобережжі — стацію на татар (по 8 тис. злотих та 30 коней з кожного полку)169. 1652 р. селяни дали податок “від плуга”, а також в окремих районах разом з міщанами і козаками — стацію для утримання артилерії170. В цілому згадані податки не особливо обтяжували посполитих .

Державний скарб поповнювався і за рахунок прибутків з промислів, які раніше належали Польській державі, магнатам і шляхті, а тепер перейшли у власність Війська Запорозького. Найбільший процент надходжень поступав від продажу поташу, спиртних напоїв (меду, пива й горілки) тощо171. Поширювалася практика передачі ремесел та промислових об’єктів в оренду. Орендарями ставали міщани, старшини, ратуші й магістрати міст, монастирі; виділявся прошарок фахових орендарів (з багатих міщан і козаків, що спеціалізувалися у цій сфері діяльності)172. Наприклад, київський воєвода А. Кисіль восени 1649 р. повідомляв канцлеру, що звідусіль збирають кошти від оренд для Б. Хмельницького, а також спродують для нього запаси поташу173. Влітку наступного року посланці коронного хорунжого О. Конецпольського розповідали, що гетьман “жодного староства, а ні жодних маєтків й. м. п. хорунжому повернути не хоче, а все на себе поорендував на десяту частину дешевше ніж раніше були оренди”174. Важливим джерелом поповнення Скарбу були прибутки від торгівлі. Вони надходили від різних

–  –  –

Ф. ІІ. — Спр. № 13700. — Арк. 100 .

170 АІІУ. — Оп. 3. — Спр. № 54. — Арк. 30; Акты Московского государства. — Т. ІІ. — С. 308; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 249 .

171 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 246 .

172 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 246–248; Веселаго В.В .

–  –  –

торговельних зборів, які виплачували купці на дорогах, торгах і ярмарках, а також мита на іноземні товари175 .

Джерела називають різну суму річних надходжень до Скарбу .

Зокрема, великий польський гетьман М. Потоцький обчислював її восени 1650 р. у більше ніж 5 млн злотих176. І. Крип’якевич вважав названу цифру значно завищеною177. В. Веселаго, зробивши відповідні розрахунки, дійшов висновку, що вона не є “надто перебільшеною” і її можна вважати орієнтовною178. Як на наш погляд, остання думка виглядає більш вірогідною. Саме наявність наповненого бюджету дозволяла Б. Хмельницькому успішно розв’язувати основні проблеми державного життя. Не без підстав він виношував, зокрема, наміри (зима 1653 р.) створення 50-тисячного “грошового війська, на зразок кварцяного...”179 .

Створена українським володарем фінансова система з часом набувала нових рис. З початку 60-х років окреслюються відмінності у її функціонуванні у Правобережжі й Лівобережжі. З літа 1663 р. вони наростають й після Андрусівського договору 1667 р .

зумовлюють відгалуження від загальновійськового регіональних скарбів. У Лівобережжі спостерігалося прагнення російського уряду спочатку обмежити джерела його наповнення й право гетьмана розпоряджатися ним, а пізніше — в 1666–1667 рр. — взяти повністю під контроль, звівши до мінімуму обсяг надходжень (податки з селян і міщан мали переважно направлятися до російської казни). У Правобережній Україні у першій половині 60-х років відбувалося відродження дореволюційної моделі фінансової системи, отже Скарб Гетьманату також втратив як самостійність, так й основні джерела поповнення. Тому П. Дорошенко у березні 1666 р .

порушив перед королем і сеймом клопотання звільнення поспільства й козацтва на рік від обов’язку утримувати за власний рахуВеселаго В.В. Экономическая политика Богдана Хмельницкого... — С. 285–288; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 248–249 .

176 АГАД. — Ф. 553. — Від. ІІ. — Книга № 18. — Арк. 70 .

177 Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 250 .

178 Веселаго В.В. Экономическая политика Богдана Хмельницкого... —

–  –  –

нок жовнірів розташованих залог, а надходження від збору індукти (мита за товари, які ввозилися чужоземними купцями) на території Брацлавського і Київського воєводств віддати до Скарбу Війська Запорозького180. Добившись незалежності від Речі Посполитої та взявши у внутрішній політиці курс на активізацію економіки, гетьман у результаті вжитих заходів зумів наповнити Скарб коштами, не обтяжуючи поспільство непосильними податками. За визнанням одного з польських сановників, “поборів, подимних і такого роду податків і не згадуй! А якщо й випаде податок, який за універсалом гетьманським чи полковницьким раз на рік, щонайбільше — два на тих, котрі не ходять на війну, через нездатність або, наприклад, на ремісників чи торгових людей, і то не перевищить цей податок десятка з лишком золотих на рік, хоч би й з найбагатшої особи. А жодного іншого тягару на люд посполитий ніколи не буває...”181 .

Ефективність функціонування фінансової системи значною мірою залежала від стану грошового обігу. При Б. Хмельницькому на території козацької України найбільш ходовими залишалися польська, литовська й західноєвропейська монети: злоті, червоні злоті, талери, дукати, гроші, литовські гроші, шостаки, чехи, шаги й ін.

З прийняттям царської протекції поширюється російська монета, яка починає домінувати у Лівобережжі з середини 60-х років:

рублі, єфимки, копійки. У Правобережжі переважали польські, а з 70-х років також і турецькі монети (акче — леви)182. Фінансові кризи середини XVII ст. обумовили карбування урядами Речі ПоспоКрикун М. Інструкція послам Війська Запорозького... — С. 219–221 .

Мицик Ю. Козацька держава очима поляка. — С. 5 .

182 Веселаго В.В. Экономическая политика Богдана Хмельницкого... — С. 297–299; Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. — С. 251. Про ходіння монет і грошовий обіг див. також: Шугаевский В.А. Монета и денежный счет в Левобережной Украине в XVII в. — Чернигов, 1918; Спасский И.Г. Денежное хозяйство Русского государства в середине XVII в. и реформы 1654–1663 гг. // Археографический ежегодник за 1959 г. — М., 1960; Котляр М.Ф. Грошовий обіг на території Украни доби феодалізму. — К., 1971; Його ж. Нариси історії обігу й лічби монет на Україні XІV–XVIIІ ст. — К., 1981; Його ж. Гроші й грошове господарство // Історія української культури. — Т. 3. — С. 1086–1099 .

Український політичний проект XVII cт .

литої та Російської держави неповноцінної монети, що завдало значної шкоди економіці в цілому й торгівлі, зокрема. Так, у Польщі на початку 60-х років за наказом короля почали “клепати” з міді й срібла “шеляги” — тимфи, в яких питома вага срібла сягала тільки допустимого для 18 грошей рівня. Населення ж змушували користуватися ними як повноцінними злотими (30 грошей). Упродовж трьох років їх випустили у обіг 6 млн, що для економіки Правобережного Гетьманату становило справжню загрозу183. В свою чергу 1656 р. Росія розпочала карбування мідних рублів, які за номінальною вартістю прирівнювалися до срібних .

Це призвело до знецінення мідних грошей (за один рубль давали 10–12 мідних) і, як наслідок, зростання цін, особливо на продовольство. На початку 60-х років у Лівобережжі українці масово відмовлялися брати мідні монети й не приховували невдоволення фінансовою політикою російського уряду184 .

Дати ствердну відповідь щодо карбування у 50–70-х роках власних українських грошей важко. В деяких джерелах згадується про започаткування цього процесу при Б. Хмельницькому (зокрема, про це повідомлялося й на сторінках “Gazette de France”185)186 .

В спеціальній літературі згадується також про опис майна ніжинського полковника В. Золотаренка 1663 р., в якому серед іншого йшлося і про “3000 золотих черкаського рахунку” (відомо, що росіяни часто називали українців черкасами)187. Є дані, що П. Дорошенко організував 1666 р. карбування срібної монети у Торговиці188. Відомо, що при ньому перебував “майстер грошової справи Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст.… — С. 275– 276; Економічна історія України і світу. — С. 173 .

184 Стецюк К.І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні. —

–  –  –

Монетні скарби як джерело вивчення грошового обігу Гетьманщини (1648–1764): Автореф. дис. … канд. іст. наук. — К., 2007. — С. 7, 9 .

Заходи влади щодо забезпечення функціонування… 119 Серебреник”, котрий згодом перебрався до Росії189. Однак це лише уривчаста інформація. Відсутність на сьогодні знахідок відповідних монет залишає питання відкритим .

“Кінець ХVІІ і початок ХVІІІ століття застають українське народне господарство на великому і цікавому піднесенні, коли зійшлися в загальній справі торгового обміну і зголоднілий за довгі роки Руїни без української сировини західно-європейський ринок, і, без сумніву, утруднене довгою відсутністю імпорту західно-європейських фабрикатів українське господарство”, — зазначав О. Оглоблин190. Початки цього піднесення слід шукати в тих кардинальних змінах, яких зазнала, починаючи з 1648 р., українська економіка. Втягнений політичними подіями середини — другої половини ХVІІ ст. у вир суспільних і соціально-економічних перетворень доби європейських революцій раннього нового часу український соціум з постанням самостійної Української держави опинився перед непростим і водночас доленосним вибором — залишитися в тенетах середньовічного способу виробництва з відповідною системою господарських цінностей і формами організації відносин між суб’єктами господарювання або встати на шлях (власне, запропонований козацтвом) створення моделі, ґрунтованої на засадах ринкової економіки з вільним приватним підприємництвом та породженими новою епохою соціальними і господарськими зв’язками. Вирішення цієї дилеми значною мірою залежало від того, який курс запропонує українська влада для зміцнення соціально-економічної сфери. Обравши другу альтернативу, укранський уряд, спираючись на творчу ініціативу мас, в практичній площині її реалізації фактично упередив появу пізніших концепцій в галузі дослідження економічної історії та історії економічної думки. Йдеться про тісну пов’язаність економічної сфери з політичними, духовними та соціокультурними тенденціями свого чаКомпан О.С. Міста України в другій половині XVII ст. … — С. 275;

Бакалець О. Монетні скарби як джерело вивчення грошового обігу Гетьманщини… — С. 7, 9 .

190 Оглоблин А.П. Очерки истории украинской фабрики .

–  –  –

су, доведену в теоріях Й. Кулішера, Ф. Новаліса, В. Куля, У.У. Ростоу, Д. Лукача, Р. Фьорса, Й. Шумпетера, Ж. Пуар’є та багатьох інших мислителів. Повсякденною практикою вибудови національної економічної системи, особливо на першому етапі революції, українці демонстрували перевагу господарської ініціативи особисто вільного індивідуума, який повністю усвідомлював залежність матеріального статку своєї родини від вкладеної у будь-яку виробничу сферу власної праці .

Революція не лише привела в рух великі маси населення, сприяла звільненню колосальних земельних масивів і робочих рук. Вона призвела до радикальної зміни форм власності, надавши перевагу невеликим господарствам перед латифундіями великих земельних власників, поширеними в центрально-східному регіоні Європи. Товаризація ринку праці сприяла зміцненню торгівельно-економічних зв’язків між окремими господарсько-географічними районами як Української держави, так і того етнічного укранського ареалу, що залишався поза її межами. Водночас зростаючий попит як на продукцію сільського господарства, так і на найрізноманітніший асортимент товарів промислового сектору сприяв розширенню і відмежовуванню від вже добре відомих галузей нових виробничих напрямів, професійній спеціалізації. По суті, в Україні створювалася оаза того типу господарювання, який, дещо раніше апробований на європейському заході, викликав у наступному столітті в найбільш розвинених країнах континенту великий промисловий переворот і економічне зростання .

На жаль, Україна опинилася на маргіналах цього європейського процесу. Реалії складалися так, що зміцнити паросткам нового на українському грунті не судилося. Вже після смерті Б. Хмельницького, незважаючи на всі зусилля влади якщо не зупинити, то хоча б загальмувати руйнівні процеси, рудименти попереднього способу господарювання та виробничих відносин, що залишилися в надрах економічної сфери, поступово почали диктувати вибір між річпосполитською, російською та національною моделями господарювання не на користь останньої. Поверталася велика приватна власність, носії якої поширювали свій вплив як на сільськогосподарський, так і на промисловий сектори, створювалися Заходи влади щодо забезпечення функціонування… 121 умови для другої хвилі закріпачення поспільства, українська економіка знову підпадала під вплив іноземного капіталу, для якого володіння українським ринком, українськими чорноземами та українською сировинною базою ставало стрижнем власної економічної могутності .

ВЕКТОРИ ТА ПРОГРАМНІ ЗАСАДИ

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ Процес формування Української держави невідворотно поставив національні владні структури перед необхідністю забезпечення її зовнішнього суверенітету та повноправної суб’єктності в системі міжнародних відносин, що склалася в Європі на середину XVII ст. Успішне вирішення цих завдань у вкрай несприятливій для козацької України геополітичній ситуації, коли інтереси жодної з провідних країн континенту, що власне і визначали правила гри на міжнародній арені, не передбачали визнання її незалежності, вимагало від української влади створення ефективної дипломатичної служби .

На сьогодні історіографія має певну традицію дослідження становлення та функціонування інституту української дипломатії в другій половині XVII–XVIIІ ст., хоча найскладнішою проблемою, з якою зустрічаються при цьому науковці, є істотна деформованість джерельної бази. Знищення архіву центральних і полкових державних установ зумовило ситуацію, за якої практично не збереглося джерел автентичного походження (можливо, за винятком одного посольського звіту, введеного у науковий обіг Ю. Мициком1), які б піднімали завісу над порядком підготовки офіційних дипломатичних документів, фіксували церемоніал прийому іноМицик Ю.А. Джерела з історії національно-визвольної війни україн

–  –  –

земних послів і перебігу переговорних процесів, підготовки і укладення угод і договорів, формування посольств та їх фінансування, проливали б світло на позиції гетьмана, старшинської ради, генеральних старшин і полковників та характер їх взаємодії при з’ясуванні напрямів зовнішньої політики, укладенні важливих міжнародних актів, підготовці й проведенні інших дипломатичних акцій .

Водночас віднайдені копії дипломатичної кореспонденції гетьманів й інших українських урядовців та дипломатичних інструкцій вимагають до себе критичного ставлення, оскільки нерідко містять певні скорочення, неточності, а то й помилки. Не випадково цей аспект функціонування українського уряду залишається найменш дослідженим. Лише завдяки працям І. Бутича, В. Голобуцького, В. Горобця, Ю. Джеджули, І. Крип’якевича, Ю. Мицика, В. Сергійчука, Я. Федорука, Т. Чухліба та Ф. Шевченка можна в загальних рисах відновити організаційну структуру дипломатичної служби та механізми її функціонування, що усталилися за гетьманування Б. Хмельницького й без суттєвих змін зберігалися протягом наступних десятиліть .

Хоча специфічні умови діяльності українського інституту дипломатії не сприяли утворенню спеціальної організаційної структури (на зразок, наприклад, Посольського приказу в Росії та відповідних відомств в ряді інших країн), що відала б проведенням зовнішньої політики2, все ж в Українській державі на основі накопичених козацтвом традицій зносин з іншими країнами склалася відносно струнка, незабюрократизована й ефективна система врегулювання зовнішньополітичних питань. Наприклад, впродовж 1648 р. характер дипломатичних відносин із Річчю Посполитою, зокрема, порядок заслуховування її посольств, розробки змісту інструкцій українським послам, укладення миру, визначався генеральною радою Війська Запорозького. Водночас відносинами з Росією, Кримом, Трансильванією й іншими країнами переважно відав Б. Хмельницький. Від початку 1649 р., з поступовою нівеляцією Шевченко Ф.П. Дипломатична служба на Україні під час Визвольної війни 1648–1654 pp. // Історичні джерела та їх використання. — К., 1964. — Вип. 1. — С. 86–87 .

Вектори та програмні засади зовнішньополітичної діяльності 125 ролі генеральної ради у вирішенні питань зовнішньої політики, в козацькій Україні починає формуватися унікальна для євразійської політичної практики дуалістична система управління дипломатичною службою — через посередництво старшинської ради та гетьмана. До функцій ради входило вироблення підвалин як зовнішньополітичного курсу держави в цілому, так і з кожною країною зокрема, вирішення питань війни чи миру, вироблення умов угод і договорів та їх ухвалення .

Натомість у руках гетьмана (особливо за правління Б. Хмельницького) зосереджувалося практичне керівництво зносинами з навколишнім світом. Він приймав іноземних послів, вів переговори з ними, відправляв українські посольства й заслуховував їхні звіти, брав активну участь у підготовці дипломатичної кореспонденції, узгодженні змісту міжнародних трактатів, підписував їх, при цьому, спрямовуючи роботу старшинських рад, мав змогу впливати на ухвалення ними того чи іншого рішення. За наявності розбіжностей між гетьманом і членами ради прийняття рішення досягалося, найвірогідніше, через пошук консенсусу. Щоправда, у останні роки життя Б. Хмельницького старшини не наважувалися відкрито суперечити його волі3. Після смерті гетьмана ситуація змінилася, й управління зовнішньою політикою знову набуло дуалістичного характеру .

Поточну дипломатичну роботу виконував центральний орган виконавчої влади — Генеральна канцелярія, очолювана генеральним писарем. За гетьманування Б. Хмельницького цю посаду обіймав талановитий політик І. Виговський, котрий, завдяки особистим здібностям відігравав помітну роль у формуванні зовнішньої політики. Вся кореспонденція готувалася писарями Генеральної канцелярії, де й зберігалися документи дипломатичного характеру. Окремі з них перебували при гетьманові “в зепі”4. Від писарів вимагалося вчасно й на належному рівні готувати відповідні Акты ЮЗР. — Т. XI. — С. 764; Русская историческая библиотека. —

–  –  –

папери, які інколи доводилося переписувати по кілька разів5. З часом писарі почали спеціалізуватися за певними напрямами дипломатичного діловодства. Зокрема, вже у канцелярії гетьмана П. Дорошенка існувала спеціальна посада писаря “таємних справ”6 .

Напрями діяльності дипломатичної служби визначалися змістом завдань, які доводилося розв’язувати владі у зовнішньополітичній сфері. Проте при всіх політичних режимах і за будь-яких обставин незмінним залишалося основне — гарантування, за словами Б. Хмельницького, безпеки й “цілості нашої держави”7. У контексті цієї головної мети на чільне місце виходило питання пошуку порозуміння з сусідніми країнами, уникнення загострення відносин з ними. Зокрема, у листі до шведського короля від 28 січня 1657 p. гетьман підкреслював: “…немає в нас більшої турботи та інших справ, як тільки якнайстаранніше піклуватися про дружбу з усіма сусідами; якщо вона у нас раз виникла, підтримуємо її вперто й міцно, а якщо ж маємо надію на майбутнє, усім серцем її підготовляємо”8 .

Упродовж 1648 р. зусилля дипломатії спрямовувалися на укладення й збереження союзу з Кримом, пошук порозуміння з Портою, залучення володарів Росії й Трансильванії до боротьби за корону в Польщі та визнання урядом останньої за Українською державою статусу рівноправного суб’єкта федеративної Речі Посполитої. З першої половини 1649 й до 1654 pоку пріоритет надавався досягненню визнання Польщею та іншими державами незалежності козацької України, запобіганню створення або ж руйнуванню антиукраїнської коаліції, пошуку надійного протектора .

У 1654–1657 pp. провідними напрямами зовнішньої політики стали формування антипольської коаліції, здобуття міжнародного визнання законності включення до складу козацької держави західноукраїнських земель, нейтралізація антиукраїнської спрямованості кримсько-польського військово-політичного союзу та захист внутрі

–  –  –

Документи Богдана Хмельницького…— С. 597 .

Там само. — С. 558 .

Вектори та програмні засади зовнішньополітичної діяльності 127 шнього суверенітету від посягань Російської держави. Важливою сферою діяльності українських дипломатів у 1648–1657 рр. залишався збір різноманітної інформації про характер міжнародних відносин у Центральній, Східній та Південно-Східній Європі, внутрішньополітичне становище потенційних союзників і противників, їх військову спроможність тощо .

Успішне функціонування дипломатичної служби вимагало фахівців із певними якостями та знаннями, набір яких визначався специфікою виконуваної роботи. Активна зовнішня політика, що супроводжувалася інтенсивним міждержавним листуванням, прийомом і відправленням щороку десятків посольств, посланців і гінців, породжувала гостру потребу в перекладачах з польської, російської, латинської, турецької та інших мов. Через дефіцит знавців східних мов до виконання перекладацьких функцій у посольствах доводилося залучати іноземців, зокрема, грецьких9 і вірменських купців. Дипломатична служба також мала потребу в значній кількості осіб, котрі добре знали дороги, були пристосованими до умов мандрівного життя, мали навички усного спілкування іноземними мовами. Такими були т. зв. “бути” та “товмачі”, котрі часто як “пристави” супроводжували іноземних гостей і послів, включалися до складу українських посольств, виконували самостійні функції гетьманських гінців до володарів і сановників інших країн, через що їх можна віднести до найнижчого ранґу службовців дипломатичної сфери10. Разом з тим, вони ніколи не допускалися до перекладу важливої офіційної дипломатичної документації — для цього Військовою канцелярією й окремими полковниками вживалися заходи для підготовки спеціальних фахівців11, які посідали вищу сходинку в службовій ієрархії і працювали як перекладачі та секретарі посольств .



Pages:   || 2 |


Похожие работы:

«ОБУЧЕНИЕ МЕЖКУЛЬТУРНОЙ КОММУНИКАЦИИ АНГЛИЙСКОГО ЯЗЫКА ВО ВНЕУРОЧНОЕ И УРОЧНОЕ ВРЕМЯ В СРЕДНЕЙ ШКОЛЕ Поддубнова К.В . Оренбургский государственный университет, г. Оренбург Тенденции глобализации современного мира, интеграция образовательных систем актуализировали вопр...»

«R SCCR/33/2 ОРИГИНАЛ: АНГЛИЙСКИЙ ДАТА: 7 СЕНТЯБРЯ 2016 Г. Постоянный комитет по авторскому и смежным правам Тридцать третья сессия Женева, 14-18 ноября 2016 г.АККРЕДИТАЦИЯ НЕПРАВИТЕЛЬСТВЕННЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ Подготовлено Секр...»

«Отдел идеологической работы, культуры и по делам молодежи Осиповичского райисполкома БЕЛОРУССКИЙ КАРАВАЙ – 2018: УБОРКА УРОЖАЯ И РАБОТА АГРОПРОМЫШЛЕННОГО КОМПЛЕКСА РЕСПУБЛИКИ БЕЛАРУСЬ МАТЕРИАЛ ДЛЯ ИНФОРМАЦИОННО-ПРОПАГАНДИСТСКИХ ГРУПП Агропромышленный ком...»

«ДОПОЛНИТЕЛЬНЫЕ МАТЕРИАЛЫ ДЛЯ ПРЕССЫ КИНОПОКАЗЫ В НОВОЙ ГОЛЛАНДИИ САНКТ-ПЕТЕРБУРГ, 2018 Beat Film Festival, лето 2017. Фотограф Катя Никитина Архив фотографий в высоком разрешении по ссы...»

«ИНФОРМАЦИОННОЕ ИЗДАНИЕ МЕЖГОСУДАРСТВЕННОГО ФОНДА ГУМАНИТАРНОГО СОТРУДНИЧЕСТВА И СОВЕТА ПО ГУМАНИТАРНОМУ СОТРУДНИЧЕСТВУ ГОСУДАРСТВ – УЧАСТНИКОВ СНГ плюс 6 / 2015 X Форум ДОРОГОЙ КУПЦА творческой СЕЛИМА и научной ПЕСТРЫЙ интеллигенции ЗОНТИК МЕЛЬПОМЕНЫ государств – НЕ ЛЕЙТЕ СЛЕЗЫ участников СНГ СОСТРАДАНИЯ, А ПРОТ...»

«Конспект спортивно познавательного развлечения "Если только захотим, на луну мы полетим". Подготовительная к школе группа. Автор: воспитатель Путенко Надежда Корнеевна . Муниципальное бюджетное дошкольно...»

«Департамент физической культуры, спорта и дополнительного образования Тюменской области ПРОТИВОДЕЙСТВИЕ КОРРУПЦИИ В СПОРТЕ Памятка ОСНОВНЫЕ ПОНЯТИЯ Коррупция (пункт 1 статьи 1 Федерального закона от 25.12.2008 № 273ФЗ "О противодействии коррупции") – злоупотребление...»

«Здоровье, физическая культура и спорт в высшей школе: опыт, проблемы и перспективы УДК 796.015.12:796.532 А. В. Чудиновских, Е. П. Новоселова СОДЕРЖАНИЕ КОМПЕТЕНТНОСТНО ОРИЕНТИРОВАННОГО НАЧАЛЬНОГО ОБУЧЕНИЯ ГОЛЬФУ Проводится анализ разработанности методики начального обучения голь фу с позиций теории формирования ориентир...»

«Введение Раздел I Общие положения Глава 1 Цели и задачи Глава 2 Руководство Соревнованиями Глава 3 Обеспечение безопасности Глава 4 Страхование участников Соревнований Раздел II Формирование состава участников Требования к участникам Соревнований и условия их Глава 5 допуска Глава...»

«Комитет по культуре Санкт-Петербурга Центральная городская публичная библиотека имени В. В. Маяковского Го р одс ко й п р о е к т spblib.ru ПУТЕВОДИТЕЛЬ по фестивалям и конкурсам проекта Санкт-Петербург Подробная информация размещена на сайте pl....»

«АДДЗЕЛ АБСЛУГОЎВАННЯ І ІНФАРМАЦЫІ ЧЫТАЧОЎ СПІС ПЕРЫЯДЫЧНЫХ ВЫДАННЯЎ I ПАЎГОДДЗЕ 2018г. СЛУЦК, 2017 Назва № Перыядыч Хто перыядычнага п/п атрымлівае -насць выдання БЕЛАРУСКІЯ ВЫДАННІ ГАЗЕТЫ Аргументы и факты 26 в п/год ЧЗ,Ф1,4,9,14,31,32,42 1. Бел...»

«муниципальное автономное дошкольное образовательное учреждение "Детский сад № 55" адрес: 660125, г.Красноярск, ул.9 Мая дом 10 "Д", ИНН 2465308176, КПП 246501001, тел/факс: (391)223-31-55,...»

«Государственное автономное образовательное учреждение высшего профессионального образования Московский городской университет управления Правительства Москвы Институт высшего професси...»

«    Российский турпродукт: любимый отдых россиян и открытие для зарубежных гостей Сочи — главный курорт России во все времена, современная мекка внутреннего российского туризма — по праву получи...»

«Гуманитарная парадигма www.humparadigma.ru № 3 (6) — сентябрь 2018 ISSN: 2523-4218 (online) Электронный научный журнал — сетевое издание Гуманитарная парадигма № 3 (6) — сентябрь 2018 года Все статьи, публикуемые в журнале, рецензируются членами редакционного совета, а также привлечёнными редакцией экспертами. Журнал ориентирован н...»

«учетом образовательной направленности платформы она должна быть очень лаконичной. Литература 1. Быстрова Т. Ю. Вещь. Форма . Стиль: Введение в философию дизайна. Екатеринбург: изд-во УрГУ, 2001.2. Кольбе...»

«ПОЛОЖЕНИЕ о XXV Межрегиональном фестивале-конкурсе эстрадной песни и танца "Крещенские морозы" XXV Межрегиональный фестиваль-конкурс эстрадной песни и танца "Крещенские морозы" (далее – Фестиваль-конку...»

«КРЫМСКИЙ ФЕДЕРАЛЬНЫЙ УНИВЕРСИТЕТ имени В.И. Вернадского ЧЕРНОМОРСКИЙ ИНФОРМАЦИОННО-АНАЛИТИЧЕСКИЙ ЦЕНТР АКАДЕМИЯ ГУМАНИТАРНЫХ ИССЛЕДОВАНИЙ ЦЕНТР РОССИЙСКИХ И ЦЕНТРАЛЬНО-АЗИАТСКИХ ИССЛЕДОВАНИЙ ШКОЛЫ МЕЖДУНАРОДНЫХ ОТНОШЕНИЙ УНИВЕРСИТЕТА ДЖАВАХАРЛАЛА НЕРУ ИНСТИТУТ СЕРБСКОЙ КУЛЬТУРЫ – ПРИШТ...»

«Приложение № 2 к распоряжению администрации города Кировска от _№ "УТВЕРЖДАЮ" "УТВЕРЖДАЮ" Глава администрации Председатель комитета города Кировска по физической культуре и спорту Мурманской области _ С.В. Свинин С.И. Наумова "СОГЛАСОВАНО" Президент Федерации лыжных гонок Мурманской области С.В. Вадюхин ПОЛОЖЕНИЕ...»

«Гайворонская В.В.; доцент кафедры гуманитарных наук ПФ ЦПИГ Криволапова Е.В.; старший преподаватель кафедры гуманитарных наук ПФ ЦПИГ Шелестина М.Е.; преподаватель кафедры гуманитарных наук ПФ ЦПИГ РОЛЬ РУССКОГО ЯЗЫКА И ЛИТЕРАТУРЫ В ФО...»

«У Д К 576.895.132 : 595.775 ВЛИЯНИЕ НЕМАТОД APHANXTYLENCHUS SP. НА РЕПРОДУКТИВНУЮ СПОСОБНОСТЬ БЛОХ CERATOPHYLLUS CONSIMILIS М. П. Козлов, И. В . Чумакова, А. М. Белокопытова Приведены результаты изучения влияния нематод на...»

«pH-МЕТР/ МИЛЛИВОЛЬТМЕТР ПОРТАТИВНЫЙ МАРК-901 Руководство по эксплуатации ВР24.00.000РЭ г. Нижний Новгород 2018 г. ООО "ВЗОР" будет благодарно за любые предложения и замечания, направленные на улучшение качества изделия. П...»

«Составители: главный библиограф Н. В. Зотова главный библиограф Л. Ю. Семенова редактор: Н. С. Бирюкова дизайн обложки: Н . В. Алешина Библиотечный хронограф : информационный сборник [Текст...»

«140 4. слоганы из социальной и коммерческой рекламы, выдержки из текстов СМИ, теле-, радио и других коммерческих проектов: Comer para vivir, no vivir para comer (“El Pas”, 20.03.2018) – Есть, чтобы жить, а не жить, чтобы есть. Проанализировав современны...»

«Е. А. Когай ГОСУДАРСТВО И ОБЩЕСТВО ГОСУдаРСТВО И ОБЩЕСТВО DOI: 10.14515/monitoring.2018.6.08 Правильная ссылка на статью: Когай Е. А. Потенциал модернизационных преобразований российского макрорегиона:...»







 
2019 www.librus.dobrota.biz - «Бесплатная электронная библиотека - собрание публикаций»

Материалы этого сайта размещены для ознакомления, все права принадлежат их авторам.
Если Вы не согласны с тем, что Ваш материал размещён на этом сайте, пожалуйста, напишите нам, мы в течении 1-2 рабочих дней удалим его.